70 років тому Радивилів став райцентром

У 1939 році після «визвольного походу» Червоної армії, проведеного відповідно до таємного пакту Молотова – Рібентропа, наш край увійшов до складу Української РСР. Цьому передували На­родні Збори Західної Ук­раїни, які відбулися у Льво­ві 26 – 28 жовтня. Серед депутатів цих збо­рів були й пред­­ставники Радивилівщи­ни – Феодо­сій Додь, Ганна Ток­ми­на, Іван Іва­сюк, Павло Хей­ло, Ваврін Савчук та ін­ші. Вони ра­зом з іншими прийняли дек­­­­ларації про вста­нов­лення радян­ської влади на Західній Україні і прий­няття її до складу СРСР з включенням до УРСР, про конфіскацію поміщицьких земель і передачу їх без викупу в користування селянам, про наці­она­лі­зацію банків і великої про­мисловості.

15 листопада ІІІ сесія Верховної Ради УРСР ухвалила закон про прий­няття Західної України до складу Української РСР. Адміністративно-тери­то­рі­альним поділом у грудні бу­ло утворено Рівненську (Ровенську) область, 30 ра­йонних і одну міську раду (в Рівному). Саме відтоді починає існування Червоноармійський район. Радзивилів перей­мену­ва­ли на Червоноармійськ, і він отримав статус міста районного підпо­ряд­куван­ня. Був створений і Ко­зинський район з ра­йон­ним центром селом Ко­зин. 15 грудня пройшли вибори до місцевих рад депутатів трудящих. З 26 лютого 1940 року в Чер­воноармійську почала дія­ти міська рада. Головою райвиконкому став За­вад­ський, секретарем Тимо­феєв, але вирішальний вплив на прийняття не тільки ідеологічних, а й гос­подарських рішень мав райком партії і його сек­ретар Наметчанюк. У Ко­зині секретарем райкому був Лісовий. Тут кон­фіс­ковано млин, маслозавод, панську і церковну землю.

У лютому 1940 року в області організували 856 сільських рад. У Чер­воно­армійському і Козин­ському районах серед їх керів­ників були В.Ваврищук (Копані), С.Миколюк (Ко­ритне), Д.Воронко (Пере­нятин), В.Бречко (Пусто­іванне), К.Ступак (Друж­ба), С.Коритнюк (Тес­лу­гів), Л.Нагребецький (Хо­тин), Й.Станіславчук (Сав­чуки), М.Пасєка (Курсики), К.Ханенко (Солонів), С.Бі­гун­ський (Пляшева), П.Ва­лен­тюк (Срібне), І.Гойда (Великі Жабокрики – Дов­галівка)…

У березні відбулися ви­бори до Верховної Ради СРСР, від Рівненщини визначили повпредами секретаря обкому партії Бегму і колишню батрачку Єфимчук-Дячук. До Вер­ховної Ради УРСР з участю й жителів наших районів було обрано 10 депутатів (С.Козічук, К.Хомич, П.Ча­бан та ін.).

У Червоноармійську по­чали діяти середня школа, школа робітничої та сільської молоді з українською мовою нав­чання (до 1941 р. в Черв­о­ноармій­сь­ко­му районі було 28 шкіл, у тому числі 2 се­редні – в рай­центрі і Крупці), в но­ве русло спря­­­мо­ву­ва­лася художня самодіяль­ність, яка по­винна бу­ла славити партію, визвольну місію Червоної армії, радянську владу. У такому ж напрямі зобов’язана була роз­гортати діяльність масова біблотека в райцентрі.

«Мені важко працювати зав. клубом, трохи згодом розповідав у черво­ноар­мійській районній газеті «Соціалістичний шлях» за 20 червня 1941 року Янковський з с.Янівки (Іванівки), – тому що я малограмотний, а допо­моги в роботі ні від кого в селі не маю. Голова сільради та вчителі заяв­ляють, що їм ніколи зай­матися культурно-масовою роботою. Коли я почав готувати п’єсу “Ой у полі нивка», в мене забрали клубне приміщення».

За комуністичне ви­хо­вання населення бе­руться партійні і ком­сомольські осе­редки.

Їх актив теж навчають, семінари райком про­во­дить по кілька днів, а то й цілий тиждень. У Крупці гурток ліквідації непись­менності в 1941 році від­відувало 196 слухачів, із них 186 жінок. Орга­нізо­вуються суботники із упо­рядкування сіл і міста, а також автотраси Київ – Львів на територіях Черво­ноармійського і Козинсь­кого районів. Великого значення надається ор­ганізації сільсько­госпо­дар­ських робіт, серед інших культур у нас спочинають ма­сово вирощувати каучу­коносну рослину кок-са­гиз. Неоднозначно сприй­мається населенням нама­гання влади орга­нізо­ву­вати колгоспи, проводити передплату «позики тре­тьої п’ятирічки», оскільки ре­альність її повернення була малоймовірною. До початку війни (червень 1941 року) з’явилися кол­госпи імені Кірова, Ста­ліна, Леніна, Хрущова, Тель­мана, Кагановича, “Чер­вона зірка», «Перше трав­ня», імені 17 Вересня та інші.

Серед активістів но­во­го режиму були колишні члени КПЗУ, молоді люди, які повірили більшо­виць­ким гаслам, посланці зі схо­ду України: Лень, Кап­лун, Сербенюк, Кухарук, Бондаренко, Вишневська, Ка­люжний, Грабовський, Крам…

Уже в передвоєнні ро­ки радянська влада про­вела в Черво­ноар­мій­сь­кому і Козинському ра­йо­нах численні арешти се­ред колишніх членів на­ціоналістичних і на­ці­о­на­ль­но-патріотичних ор­га­ні­зацій, представників по­ль­ського і чеського на­се­лен­ня, яке запідозрили в не­лояльності до ста­лі­ніз­му. Їм визначили зас­лан­ня і тривалі строки ув’язнення.

З перших днів нападу гітлерівської Німеччини на СРСР місцеве керівництво займалося мобілізацією військовозобов’язаних, ви­ве­зенням архівів углиб країни (через Тернопіль), але, по суті, нічого не встигло зробити – 27-28 червня обидва райони були окуповані фа­шис­та­ми. Їм протистояв тут 8-й ме­ханізований корпус ге­нерала Д.Ря­би­шева. Зна­чні танкові сутички від­бувалися в трикутнику Чер­воноармійськ – Дубно – Пляшева. В них за­гинули й радянські ге­нерали П.Сущий і Т.Мі­шанін – в районі Козина і Ситного.

Загарбники забирали в селян худобу, хліб, мо­локо, м’ясо. Ба­га­тьох молодих людей було виве­зено на підневільні ро­бо­ти в Німеччину, як пра­вило, на заводи війсь­кової промисловості. У 1942 році поблизу Чер­воно­армійська (хутір Поро­ховня) і Гранівки (Гли­нянка) гітлерівці стратили близько 6 тисяч чоловік мир­ного населення, в ос­новному місцевих євреїв. Свавіллю окупантів переш­коджали підпільники з біль­шовицьких загонів і вояки Української пов­стан­ської армії, яка на те­ри­торії нашого краю мала особ­ливий вплив і корис­тувалася підтримкою на­селення. З огляду на ак­ти­візацію діяльності УПА нім­ці палили обійстя, роз­стрілювали заручників. Наприклад, 28 серпня і 7 вересня 1943 року вони спа­лили хутір Гаї біля Крупця і чимало будівель у цьому селі, вбили 28 мирних людей, а 16 груд­ня підірвали церкву, ко­лишній палац і 2-по­вер­хову недобудовану школу.

Червона армія виз­во­лила Черво­ноар­мійський і Козинський райони 19-20 березня 1944 року. Однак фронт між Черво­ноар­мій­ськом і Бродами стояв ще близько чотирьох місяців, збільшуючи число жертв. У братських могилах на території нинішнього Ра­ди­вилівського району, увін­чаних пам’ятниками і пам’ятними знаками, по­ховано понад 2 тисячі воїнів-червоноармійців різ­них національностей.

Післявоєнний поріод нашого краю позначений громадянським про­тис­то­яннм. УПА про­дов­жу­ва­ла свою нерівну бо­ротьбу за не­залежність України, ко­му­ністичні органи поси­лю­вали тиск на на­се­лен­ня. Необгрунтованих реп­ресій зазнали сотні тутеш­ніх сімей: вони були ви­селені на спец­­по­се­лен­ня в гли­бину Росії і Казах­стан, опи­­нилися в конц­та­борах За­­поляр’я, Дале­кого Сходу, на катор­жанських шахтах і руд­ни­ках, а майно було кон­фісковане. В число «неб­лагонадійних» пот­рап­ляли навіть діти.

Разом з тим здійс­ню­валася відбудова зруй­нованого війною на­род­но­го господарства. Від­нов­люються або наново ор­ганізовуються колгоспи. У грудні 1948 року така сільгоспартіль була зап­ро­ваджена навіть у Чер­во­ноармійську.

Найбільш важливі фак­ти 50-х – 80-х років – розбудова Черво­ноар­мій­сь­ка (50 років тому він став єдиним райцентром двох об’єднаних районів – Чер­воноамійського і Ко­зин­ського), активний роз­ви­ток промисловості і сіль­­ського господарства, під­несення на новий рі­вень медичного обс­лу­гову­вання, освіти і куль­тури.

Про цей період можна розповідати, наводячи чис­­ленні факти, адже вони відображені у випущених свого часу книгах, у під­шивках районної газети «Прапор перемоги». На­веду лише кілька най­більш важливих фактів.

У 1976 р. здано в ек­сплуатацію районний бу­динок культури, у 1977-му місто починає забу­довуватися 5-поверховими житловими будинками. За­початковується гази­фі­кація району. В короткий строк вивершується табір від­починку школярів «Ве­сел­ка». Із найбільш важ­ливих промислових об’­єктів, які були споруджені, варто згадати фурнітурний і ово­чесушильно-кон­сер­вний заводи, ком­бікор­мовий завод комбінату хлібо­про­дуктів, рай­сіль­госп­хімію, цехи швейної фабрики, завод радіоелектронної апаратури, хлібозавод. У соціальний сфері відчутні зміни в наше життя внес­ло спорудження корпусів райлікарні, дільничних лі­карень і фельдшерсько-аку­шерських пунктів, шкіл у Червоноармійську, Ко­зині, Крупці, Довгалівці, Ситному, Теслугові, Під­замчому, дитсадків, бу­динків культури і клубів (За­річне, Ситне, Крупець, Теслугів), райкооп­уні­вер­магу. Розвивалися кол­­госпи як багатогалузеві виробництва, вико­рис­то­вуючи свої прибутки для задоволення соціальних потреб людей.

1 грудня 1991 року жителі району, як і весь український народ, на ре­ферендумі під­три­мали Акт про­го­лошення не­залеж­ності України. Одночасано проводилося опитування щодо по­вернення місту йо­го істо­ричної назви Ра­дивилів та пере­йме­ну­вання Черво­ноармійського ра­йону на Радивилівський. Лише 3 березня 1993 р. Верховна Рада України прийняла Пос­та­нову, якою місто Червоноармійськ пе­рейменовано на Ради­ви­лів, а Черво­ноар­мійсь­кий район на Радивилівський.

У 2002 р. завершено спо­рудження об’їзної ав­то­­магістралі біля міста на трасі Чоп – Київ. У 2004р. урочисто й велелюдно відзначалося 440-річчя Радивилова, з цієї нагоди місцевою вла­дою було багато зроблено для по­ліпшення бла­гоуст­рою райцентру, пішохідні до­ріжки в центральній час­тині вимощені тро­туарною плиткою. У 2007 р. ка­пітально, за євро­пейсь­кими стандартами, онов­лено залізничну стан­цію Радивилів і вокзал – свого роду в’їзні ворота в місто і весь Ра­ди­ви­лівсь­кий район.

Площа району – 0,74 тис. кв. кілометрів.

***
До грудня 1939 року містечко звалося Радзивилів. 15 листопада ІІІ сесія Верховної Ради УРСР ухвалила закон про прийняття Західної України до складу Української РСР. Адміністративно-територіальним поділом у грудні було утворено Рівненську (Ровенську) область, 30 районних і одну міську раду (в Рівному). Із січня починає існування Червоноармійський район. Створюються керівні установи, які в основному очолили спеціалісти, прислані зі східних областей України. Радзивилів перейменували на Червоноармійськ, і він отримав статус міста районного підпорядкування.

З 26 лютого 1940 року в Червоноармійську почала діяти міська рада. Залізнична станція продовжувала носили назву Радзивилів (Радзівілов), через неї курсували поїзди Львів – Київ, Вільно – Львів, Кременець – Красне, Радзивилів – Красне. Начальником станції був Чайка.

Промислові підприємства в місті, якими раніше володіли заможні місцеві євреї і поляки, відновлюють свою роботу як державні. А заможні родини зазнають виселення на спецпоселення у малообжиті регіони СРСР, чимало радивилівців за завинуваченнями у прислужництві польському режимові опиняються у в’язниці. Реконструюються шкірзавод і 5 млинів. З 13 червня 1940 р. починає діяти Червоноармійське відділення Державного банку СРСР (керуючий Меркін). Тут працювали Бабенко, Альберт, Вайнерман, Венгродський, Руштейн, Хаст, Пік та інші. Того ж року відкривають середню школу і школу робітничої та сільської молоді, де одним з основних предметів стає вивчення історії більшовицької партії і створення СРСР відповідно до настанов Сталіна. Простору будівлю при в’їзді в місто зі сторони Бродів віддають під будинок культури, сюди приїздять з концертами самодіяльні артисти з сіл та сусідніх міст. Художню самодіяльність міста на першій обласній олімпіаді самодіяльних митців було відзначено як одну з кращих. Масова бібліотека в Червоноамійську поповнюється книгами українською, російською, єврейською, польською мовами.

15 грудня 1940 року пройшли вибори до районної, міської та сільських рад депутатів трудящих. Організовується передплата державної позики. Робітників і службовців підприємств на регулярних зборах націлюють на необхідність виконання державних планів.

1941 рік позначений початком випуску районної газети «Соціалістичний шлях» тиражем 2000 примірників на 4-х сторінках (редактор Г.Попов). Але до вторгнення на нашу землю німецьких фашистів вийшло всього кілька номерів. «На загальних комсомольських зборах при Червоноармійській райспоживспілці, – писала районна газета за 13 червня 1941 р., – було поставлено питання про заготівлю утильсировини… На 10 червня здано заготконторі при РПС 200 кл. (кілограмів) заліза, 70 кл. шкла, 3 кл. червоної міді, 50 кл. ганчірок і 40 кл. паперу. Ініціатором цієї справи був комсомолець Мардер Герш». Підпис під заміткою: «Вайнштейн М.». З 1 червня до 1 серпня 1941 р. передбачалося провести перереєстрацію мисливців та мисливської зброї. Друкувалися й такі матеріали: «Я, Пагубко Володимир, раніше жив у великій біді разом з сім’єю. Тепер я маю роботу. Працюю в МТС розвозчиком хліба, а дружина домашньою господаркою. Наші діти не підуть тепер тепер у найми до поміщика чи осадника. Мою дочку Клавдію послали на педагогічні курси і вона стала вчителькою, а сина Олександра відрядили в школу ФЗН і з нього став майстер-слюсар».

У Москву на Всесоюзну сільськогосподарську виставку поїхали ланкові Надія Токмина (колгосп ім. Сталіна), Ганна Тимощук (колгосп ім. Червоної армії), Тетяна Квасинська (колгосп ім. Хрущова) і бригадир Польовий з колгоспу ім. Леніна. На районній нараді ставилося завдання завершити підготовку до збирання врожаю, «підготовити зерносховища, коси, граблі, вила, мішки, безтарки».

13 червня 1941 р. в Червоноармійській середній школі було організовано вечір, присвячений випуску 7-х класів. Відкрила його директор Бондаренко. Від випускників виступив голова учкому Стирт. Після закінчення офіційної частини були організовані танці.

Проводилися масові щеплення проти тифу та дизентерії. Райпромкомбінат збирався налагодити випуск вапна і цегли.

З початком війни в рацентрі в спішному порядку проводилася мобілізація юнаків призовного віку, однак мало кому випало потрапити на фронт (з огляду на швидке просування загарбників). Гітлерівці вступили в Червоноармійськ уже 27 червня. Але в районі міста, на території Червоноармійського і Козинського районів продовжувалися танкові бої, що їх проти переважаючих сил ворога вів 80-й механізований корпус генерала Дмитро Рябишева. Про це докладно розповів у своїх спогадах Григорій Пенежко – вони не раз використовувалися в публікаціях «Прапора перемоги».

Жителька міста Наталія Чукіна-Камінська, медстестра лікарні, врятувала життя 7 пораненим радянським воїнам, а кількох червоноармійців, надавши їм медичну допомогу, зуміла переправити за лінію фронту. За це згодом була нагороджена орденом Вітчизняної війни 2 ступеня.

Фашистські загарбники забирали худобу, хліб, молко, м’ясо. Молодь всіляко ухилялася від вивезення на підневільні роботи в Німеччину, населення міста саботувало розпорядження німецької управи, яка діяла в приміщенні, що розташоване нині напроти відділення Пенсійного фонду, поряд із пам’ятником жертвам репресій.

У 1942 році поблизу Червоноармійська (хутір Пороховня) гітлерівці стратили близько 3 тисяч жителів міста, в основному євреїв. Нині на цьому місці є меморіал пам’яті, відкритий кілька років тому. Свавіллю окупантів перешкоджали вояки Української повстанської армії.

В 1944 р. у боях при визволенні Червоноармійська і району від гітлерівців та при стримуванні їх контратак (а фронт зупинився біля міста майже на 4 місяці) загинули понад 1600 воїнів різних національностей, серед них Герой Радянського Союзу артилерист Павло Стрижак. Городян – чоловіків призовного віку мобілізували на фронт, десятки їх загинули в боях.

З 31 березня 1945 р. відновився випуск районної газети («Більшовицька зброя», редактор Єфросинія Шинкаренко).

Після війни місто відбудовується, розвивається. За рік було відновлено роботу промкомбінату, шкірзаводу, лісопильного заводу, двох млинів, відбудовано понад 390 будинків.

За звинуваченнями у посібництві УПА і в націоналістичній діяльності було репресовано сотні людей.

До 1950 р. зведено 15 будинків, електростанцію, відбудовано лікарню, середню школу, кінотеатр, лазню, будинок культури. Крім загальноосвітньої, в місті діяли дві вечірні школи, і до 1948 р. неписьменність серед дорослого населення було ліквідовано. При будинку культури працювали хоровий, музичний, драматичний гуртки. У 1950 р. до складу депутатів міської ради входило 26 українців, 6 росіян, 2 євреї, азербайджанець.

У 60 – 70-і роки помітну роль у життєдіяльності міста відігравали колективи овочесушильно-консервного комбінату, хлібо- і харчокомбінатів, меблевої фабрики, промкомбінату, маслозаводу, фурнітурного заводу, сільгосптехніки, автопідприємства, міжколгоспбуду, комбінату хлібопродуктів. Споруджено школу, торговий центр, комбікормовий і асфальтовий заводи, будинок побуту, автоматичну телефонну станцію, будинок культури.

У 1977 р. місто починає забудовуватися 5-поверховими житловими будинками. У наступні роки з’явилися ще одна середня школа, корпуси профтехучилища, дитсадок, поліклініка і хірургічний 4-поверховий корпус райлікарні, триповерховий райкоопунівермаг, історичний музей, завод радіоелектронної апаратури, комбікормовий завод комбінату хлібопродуктів, Свято-Вознесенська церква, біля райцентру спорудили табір відпочинку школярів.

У 1990 р. на екрани вийшов художній фільм “Мускал” режисера Ходжадурди Нурлієва, частково знятий у Червоноармійську (в ролях – Керім Аннанов, Анна Тихонова, Ораз Оразов, Олександр Новиков та ін.).

Третього березня 1993 р. Постановою Верховної Ради України №3044-XII Червоноармійськ відповідно до результатів проведеного в місті опинування (1.12.1991 р.) перейменовано на Радивилів, а Червоноармійський район – на Радивилівський.

У 2002 р. було завершено спорудження об’їзної автомагістралі біля міста на трасі Чоп – Київ. У 2007 р. капітально, за європейськими стандартами, оновлено залізничну станцію Радивилів і вокзал – свого роду в’їзні ворота в місто.

За останні роки центр міста відчутно змінили критий ринок, по-сучасному облаштовані магазини, ресторани, кафе, офіси банків, розширено центральну частину вулиці О.Невського тощо.Зараз Радивилів займає понад 694 гектари, до нього впритул підійшли – по суті, злившись із містом – села Балки, Бугаївка, Лев’ятин. Недалеко розташована Немирівка, майже два десятиліття тому частина її при затвердженні меж міста відійшла до мікрорайону Цибухів. Радивилів має 75 вулиць і провулків, причому чимало їх з’явилося порівняно недавно – на полях, які раніше використовувалися городянами для городництва. У місті 2400 дворів, понад два десятки житлових багатоповерхівок. Жителів – 10300.

Герб Радивилова, затверджений у 1998 році, являє собою зображення мисливського ріжка зі срібними перев’язками як елементу родового герба князів Радзивіллів – у золотому полі, над ними синій сигль Р. Герб уписано в декоративний картуш, увінчаний срібною міською короною, що свідчить про статус поселення. Автори герба – Андрій Ґречило і Юрій Терлецький.

Підготував
Володимир ЯЩУК.

Каверін, друг Пушкіна, в Радивилові

Моє дослідження про друга О.Пушкіна – Петра Каверіна, який останні роки свого життя провів у Радивилові (тоді – Радзивилів), привернуло увагу багатьох шанувальників літературної старовини. Будучи опублікованою на кількох сайтах в Інтернеті, стаття отримала відгуки пушкінознавців. Висловлені й зауваження з приводу допущених мною неточностей, запропоновані суттєві доповнення, що дає підстави звернутися до цієї теми ще раз.

У документах того періоду, які стосуються нашого містечка, я не раз натрапляв на це прізвище. Наприклад, у ніч з 4 на 5 серпня 1854 року в Радивилові сталася велика пожежа, згадується, що в її гасінні брала участь і прикордонна варта з командиром полковником Каверіним. У волинського краєзнавця ХІХ століття Миколи Теодоровича занотовано, що кладовищна церква св. Павла Фівейського в Радивилові споруджена 1856 року вдовою таємного радника Євдокією Каверіною.

Петро Павлович Каверін, відставний полковник, поступив у прикордонну варту 11 квітня 1838 року і був призначений командиром Волинської прикордонної бригади, штаб якої дислокувався в містечку Радивилові.

У калузьких архівах є відомості, що в Радивилів доживати віку приїхав до сина Петра його батько Павло Нилович Каверін – помер він 4 лютого 1853 року на 91-му році життя. Його вдова Євдокія Сергіївна спорудила над його могилою церкву, всередині на мідних таблицях було начертано два написи: "В храме сем покоится прах Тайного Советника Сенатора и Кавалера Каверина. Храм сей воздвигнут иждивением вдовы Покойника Авдотьею Сергеевною Кавериной, урожденной Богдановой"; "Таблица достопамятных дней жизни в храме сем в Бозе почивающего Павла Никитича, Тайного Советника, Сенатора и Кавалера Каверина, а именно: день рождения его 3 Января, - тезоименитства - 15 Января, - представление его от временной жизни к вечной - 4 февраля. Всех лет жития сего достопамятного мужа было девяносто".

Отже, не дружина Петра Каверіна спорудила церкву, а його мачуха. На місці тієї церкви, яка прийшла в занедбання до 80-х років ХХ століття, збереглася її центральна частина (неф), – вона була реконструйована як каплиця. А про останні дні життя друга Пушкіна нічого не відомо, нема підстав стверджувати, що похований він саме в Радивилові, хоча ймовірність цього відкидати не варто.

Олександр Пушкін присвятив йому добре відомі вчителям зарубіжної літератури вірші «До Каверіна» і «До портрета Каверіна». А в главі І «Євгенія Онєгіна» Каверін згадується як друг Онєгіна. Той квапиться обідати у відомий ресторан “Таlon”, будучи впевнений,
"Что там уж ждет его Каверин".

З Олександром Сергійовичем вони потоваришували ще в петербурзькі ліцейні роки Пушкіна – у 1817-му, коли в Царському Селі стояв лейб-гвардії гусарський полк. І хоча Петро був на шість років старшим (народився 9.09.1794 р.), це не стало перешкодою. Зокрема, він утаємничено розповідав безліч подробиць про двірцевий переворот 1801 року. Одна з нічних розмов про останній день і трагічну ніч у житті “увінчаного лиходія” Павла І настільки схвилювала Пушкіна, що згодом спонукала написати оду “Вольність”. Поет то поривався до вищого світу, то поринав у шумні гуляння. А в цьому останньому відчайдушні гусари Каверін, Молостов, Соломирський виявилися неперевершеними заводіяками.

Недаремно Олександр Сергійович наділив Каверіна характеристикою «magister libidii» – «наставник у розпусті», адже той дивував аристократів любовними подвигами, кількістю випитого в один присід вина й грандіозністю картярських ставок.

В нем пунша и войны кипит
всегдашний жар,
На Марсовых полях он грозный
был воитель,
Друзьям он верный друг,
красавицам мучитель,
И всюду он гусар.
(«До портрета Каверіна»).

Під командою такого поручика-гусара, а потім штабс-ротмістра «золота молодь» успішно атакує юних акторок імператорських театрів, тільки-от перемоги виявляються з гірким присмаком; про це Пушкін оповідає в листі Мансурову, лаючи... сифіліс. Утім, у вірші «До Каверіна» поет знаходить виправдання безумним гулянням:
Молись и Вакху и любви.Настрої «черні» в цей час не дуже-то переймали Олександра, принаймні, як зазначають пушкіністи, у нього ніколи не було й гадки звільнити своїх кріпаків, річну працю яких він протринькував за одну ніч за ломберним (обтягнутим сукном чотирикутним складаним) картярським столом, не спадало на думку дати «відпускну» бодай єдиній Орині Родіонівні, няні дитинства.

И черни презирай ревнивое роптанье:
Она не ведает, что дружно можно жить
С Киферой, с портиком, и с книгой, и с бокалом;
Что ум высокий можно скрыть
Безумной шалости под легким покрывалом.

Каверін жив на широку ногу, багато позичав, головним чином на ресторанні забави, часто забував повертати борг. Мавши гроші, засідав за картярські баталії до повного програшу, а коли траплявся виграш, навіть обурювався: навіщо він йому? На виграні гроші вгощав шампанським і вином друзів та приятелів, у їх числі Пушкіна, сам набирався до нестями.
Без будь-якого зніяковіння, побившись об заклад, він міг голяком проскакати верхи Невським проспектом чи в’їхати на коні у танцювальну залу вельможного палацу. І йому, безалаберному дотепникові й пустуну, прощали ці витівки.
Ось переказ про один з «подвигів» Каверіна в 1817 році. У будинку Миколи Тургенєва, на Фонтанці, Петро в присутності Пушкіна залпом випиває з горла без перепочинку п’ять пляшок шампанського. Після цього відчиняє вікно третього поверху й... виходить погуляти. Усі з острахом дивилися, що він ось-ось зірветься й упаде на мостову. Між тим, підхопивши шосту пляшку “Кліко”, гуляка ступає на карниз, іде по ньому, декламуючи сатиричні рядки про покійного імператора Павла. Звичайно, на ранок Каверін нічого не міг згадати про свої витівки, навіть зразу ж записаний його віршований експромт (занотував Пушкін) не викликав жодних просвітлінь пам’яті. Напився наш герой неспроста, адже двома днями перед тим вийшов із в’язниці, куди потрапив за присутність на дуелі, що скінчилася смертельним фіналом.

Цікаво, що Каверін, який до цього вже вбив на дуелях не менше дюжини особистих ворогів, цього разу постраждав не за участь у перестрілці. Йдеться про так звану «дуель чотирьох», у якій обмінялися пострілами відомий літератор Олександр Грибоєдов, Олександр Якубович, граф Василь Шереметєв і Олександр Завадовський. Шереметєв, проживши два роки з балериною Євдокією Істоміною, посварився з нею. Грибоєдов скористався розладом і заманив її на квартиру свого приятеля Завадовського, де тимчасово жив і сам. Судячи з усього, письменник зі своїм приятелем вирішили грано провести час. Через два дні Шереметєв приїхав додому до Істоміної з проханням, щоб та повернулася, навіть погрожував накласти на себе руки, і балерина пішла на примирення. Того ж вечора Шереметєв став вимагати правди – «чи не зраджувала Євдокія за час тижневої розлуки». Істоміна про свій візит не говорила, але наполегливість ревнивця взяла гору – і жінка в усьому зізналася. Однак це не розрядило ситуацію, а ще більше її ускладнило: Шереметєв зі своїм другом Якубовичем відправився до кривдників – викликати на дуель. Було складено угоду «стрілятися до повалу», тобто по черзі доти, доки один із суперників не буде вбитий.

Шереметєв промахнувся, простріливши Завадовському комір сюртука, і за дуельними правилами ступив до бар’єру під постріл у відповідь. Усі присутні, а серед них шереметєвський «болільник» Каверін, розуміли, що Шереметєв являє собою ображену сторону конфлікту, тому почали кричати Завадовському: «Не вбивай Ваську». І той сказав, що вистрілить у ногу. Але Шереметєв зухвало заявив: якщо переживе постріл, то наполягатиме на продовженні дуелі «до повалу». І тут же повернувся до свого секунданта Якубовича, просячи перезарядити йому пістолет. Завадовський збагнув, що при дальшому скороченні відстані між дуелянтами розраховувати на повторний промах Шереметєва даремно, тому вистрілив прицільно.

Шереметєв помер через добу, але кулю з нього лікар витягнув прямо на місці дуелі. Її взяв собі Якубович, сказавши Грибоєдову: «Це тобі». Це й породило чутки, що наступний поєдинок секундантів був частиною дуельної угоди. Вірогідно, Якубович, будучи близьким другом застріленого, вирішив замість нього отримати сатисфакцію, адже Грибоєдов став повноцінним учасником скандалу з Істоміною і теж глибоко образив Шереметєва.
Каверін, сповнений благородства, взяв на себе обов’язок залагоджувати справу з поліцією, за що й потрапив на три доби в кутузку. Між іншим, Грибоєдова ця трагічна дуель настільки шокувала, що він усамітнився і засів писати “Горе з розуму”.

За походженням Петро Каверін з дворян Московської губернії, батько займав доволі солідне становище – калузький губернатор, згодом сенатор, мати Анна Петрівна була побічною дочкою Корсакова. Петро навчався в Московському університетському пансіоні (з 1808), Московському й Геттінгенському університетах. Працював перекладачем (з 1810), з 1813 року – на службі (сотенний начальник Смоленського ополчення), як ад’ютант генерала Вістицького брав участь у закордонних походах (Дрезден, Лейпціг). Після кількох переведень по службі опинився у Царському Селі.

Усе своє недовге життя Пушкін підтримує контакти з Каверіним, час від часу зустрічається, листується з ним. У 1919 р. Петра переводять у Павлоградський гусарський полк майором, у 1923-му вийшов у відставку підполковником. Після виступу декабристів його, як члена Союзу благоденства, за царським повелінням не чіпали. Знову поступив на службу в Санкт-Петербурзький драгунський полк у 1826-му (майором), менш як через рік перевели в Курляндський драгунський. Був учасником російсько-турецької війни 1828 – 1829 років, брав участь у багатьох битвах. У 1831 році опинився серед тих, хто придушували польське повстання.

Вийшов у відставку полковником у січні 1836-го, за рік до останньої дуелі Пушкіна (загалом Олександр Сергійович, стверджують знавці, був причетний до 21-ї). Листування відображає характер стосунків – легковажних, грубуватих.

Пушкін, приїхавши в Москву після вимушеного заслання і оговтавшись після аудієнції з Миколою І, який взяв на себе особисту цензуру його писань, розчаровано пише Каверіну 18 лютого 1827 року: “Здесь тоска по-прежнему... частный пристав Соболевский бранится и дерется по-прежнему, шпионы, драгуны, бля(...) и пьяницы толкутся у нас с утра до вечера”. А ось одна з останніх записок Пушкіна, відправлена менш як за рік до дуелі з Дантесом, найбільш вірогідно, в лютому 1836 р. з Петербурга французькою мовою: "Mille pardons, mon cher Kaverine, si je vous fais faux bond – une circonstance imprеvue me force а partir de suite” (переклад: “Тисяча вибачень, милий Каверін, за те, що я не стримаю слова – непередбачена обставина примушує мене виїхати негайно”). Отже, свої приятельські почуття до Петра Павловича Каверіна Пушкін проніс через усе доросле життя.
Радивилівський період службової кар’єри Каверіна припав на той час, коли Пушкіна вже не стало. Не відомо, як поводив себе в нашому містечку колишній заводіяка й пияк, ймовірно, не відмовляв собі в розвагах, хоча й мав уже поважний вік – поза сорок, тож навряд чи погодився б скакати верхи в чому мати народила. До старості мусив забути про безтурботні вибрики молодості, – вони нагадували й про трагедії, про загибель Олександра Сергійовича...

Очевидно, й Каверіна мав на увазі Оноре де Бальзак, коли в дорожніх нотатках 1847 року записав, що в Бродах і Радивилові він затримався у подорожі на вісімнадцять годин, але коротати час допомогла дружина начальника митного округу пані Гаккель, яка “скликала в свою вітальню все тамтешнє начальство”.

Володимир ЯЩУК.

До 450-річчя Радивилова

У Радивилів можна в'їхати дорогами з чотирьох боків. Це не випадковість, так склалося історично.

Зі сторони Дубна й Рівного звіддавна їхали сюди, бо більше сотні літ саме тут закінчувалася одна держава і починалася інша, отож Радивилів (тоді Радзивилів) був ніби воротами в цивілізовану Європу з напівварварської Російської імперії. І коли міжнародний торговий ярмарок - контракти - наприкінці вісімнадцятого століття перенесли зі Львова в Дубно, Радивилів відчув пожвавлення, якого доти не звідав.

Саме зі сторони Галичини, зі Львова й Бродів, мандрували імениті купці, а при них майстри найрізноманітніших ремесел, артисти, літератори. І оживав Радивилів дрібною торгівлею, колоритом нових облич і небачених звичаїв. А втім, і раніше містечко знавало тісні контакти з Бродами, особливо тоді, коли цими двома поселеннями володів головнокомандувач військ Речі Посполитої Конецпольський. А з півночі, від Берестечка, утоптувався шлях ще із середніх віків, коли Радивилів належав до Волинського воєводства з Луцьком у центрі чи коли після трагічної Берестецької битви 1651 року частина козацьких загонів пішли на Почаїв, шукаючи порятунку в тутешньому монастирі. З Почаєва спрадавна прошкували через Радивилів у волинські села й містечка православні прочани, запасаючись на дорогу водою з річечки Словні, чи по-іншому -Зланівки, котра з роками набула чудернацької назви Слонівка. З-під Вишнівця йшли до Берестечка полки Хмельницького.

Радивилів опинився на перехресті важливих доріг, а можливо, майже 450 років тому саме ця обставина й спричинила закладення поселення, яке отримало назву з нечуваної нагоди здобуття родом його власників Радивилів (Радзивіллів) князівського звання (то був надзвичайно рідкісний на ті часи факт віднесення шляхетської родини до числа князів).

У документах Луцького замку Радивилів уперше згадується в акті від 21 травня 1564 року - у скарзі зем'янина (землевласника) Данила Рогозинського "об отнятии у него из заставы урядником местечка Радивилова, имения воеводы Виленского Миколая Радивила, паном Иваном Патрикеем нескольких человек крестьян в селе Перенятине". Цей дещо ускладнений для сприйняття запис середньовічного документаліста слід розуміти так: представник віленського воєводи, у маєток якого входив і Радивилів, забрав у Рогозинського селян, котрі були передані йому у вигляді застави за якийсь борг, причому забрав, борг не повернувши.

Наступна згадка - в акті від 9 червня того ж 1564 року: війт містечка Радивилова скаржився, що урядник пана Федора Рудецького вимагав мито у тих міщан радивилівських, які проїздили через село Рудку (?) з пустими возами, жорстоко побив і пограбував їх, що підкріплено свідченням віжа (судовиконавця). 21 серпня 1564 року війт Радивилова скаржився, що зем'янин Олехно Бєлостоцький заарештував міщанина радивилівського під тим приводом, ніби в нього виявився крадений кінь. І хоча той заперечував, Бєлостоцький змусив його віддати коня, а також віз із сіллю.

12 жовтня все того ж року намісник Іван Патрикей скаржився на зем'янина Каленика-Богдана Батковського через те, що той побив і пограбував його слугу. 21 листопада 1568 року Лазар Кашубський, слуга митника великого князівства Литовського Айзаха Бородавки, повідомляв про напад на нього в лісі між містечками Радивиловом та Берестечком трьох розбійників, які поранили коня і забрали документи, одяг, а також митні кошти, отримані в Кременецькій і Янушпольській митних коморах.

Із цих архівних записів видно, що на той час Радивилів уже був містечком, яке перейменували. Якою була його попередня назва - не відомо.

Радивилів - містечко, розташоване на рівнині. Можливо, колись було оточене лісами, проте це все-таки не гарантувало від чужинських руйнівних набігів. Відомо, що в ті часи більш надійний захист у вигляді замків або фортець мали Дубно, Броди, Олесько, Кременець, навіть невеличкі поселення Перенятин, Крупець, Теслугів... А от Радивилів, за свідченням сімнадцятого століття, мусив задовольнятися земляним валом із частоколом зі стовбурів дерев.

Відійшла в минуле загроза - і погнили колоди, розсунулися, зарівнялися вали. Тепер важко навіть сказати, де міг бути той загадковий дитинець, - ймовірно, десь у районі центральної вулиці Почаївської, адже вона до певної міри ділить місто на підвищену й понижену території. Можливо, залишки дитинця бачив Григорій Сковорода, коли проїздом побував у цьому поселенні в середині 18 століття.

А ще завжди радивилівцям уселяла сили християнська віра. Радивилів здавна мав православну церкву й костел, які слугували й осередками освіти та культури. До речі, нині приїжджих зустрічає свідок позаминулого віку - церква св. Олександра Невського, яку будували близько п'ятдесяти літ і вивершили в 1874 році. Її ікони писалися в тодішньому стольному Петербурзі під керівництвом академіка Васильєва. Звідти ж привезли дзвони, іконостас, ризничі речі (панікадило, потир, Євангеліє, хрест, плащаницю тощо). Є в місті ще дві церкви й кілька молитовних будинків протестантських громад. Слід зауважити, що населення завжди було багатоконфесійним, що пояснювалося також національним його складом - тут жили українці, поляки, євреї, чехи, росіяни.

Гостям міста в районному історичному музеї чи в музеї загальноосвітнього ліцею можуть багато розповісти про першого його власника Миколая Радзивілла Чорного, активного діяча Реформації, родича Костянтина-Василя Острозького, про видатних людей, які бували в Радивилові (Оноре де Бальзак, Іван Франко, Леся Українка, Ісаак Бабель, Улас Самчук, Симон Петлюра) або жили тут (письменники Петро Козланюк, Модест Левицький, композитор Герман Жуковський, меценат Мойсей Гінсбург, бібліограф Богдан Боднарський).

Згадки про Радивилів можна знайти в Льва Толстого (у романі "Війна і мир"), Козьми Пруткова, енциклопедії Блокгауза і Єфрона...

У 1863 p. в місті та біля нього відбулася одна із сутичок Польського повстання, на кладовищі збереглися могили як повстанців, так і російських солдатів, котрі брали участь у придушенні цього виступу. У 1866 p. Радивилів став волосним центром, у 1870 p. йому присвоїли статус міста.

Прокладена в 1873 p. залізниця Здолбунів - Радивилів, яка невдовзі була з'єднана із залізничною мережею Австро-Угорщини (починалася від Бродів), ще більше пожвавила життя міста.

Коли вийдеш на прогулянку за Радивилів, підеш у прилеглі до нього мальовничі гаї та переліски, багаті на ягоди й гриби, неодмінно натрапиш на досить глибокі, зарослі травою й чагарниками рови. Місцями заглиблення в землі сягають півтора людських зрости! Це фронтові окопи. Двадцятий вік, як відомо, увійшов в історію двома світовими війнами. Фронти кожної з них надовго затримувалися в районі Радивилова. Досі про це нагадують окопи не лише на околиці міста, а й біля відомої своїм заповідником Пляшевої. Таких вражаючих окопів біля інших міст нашої області нема. У 1944 році, наприклад, фронт стояв тут майже чотири місяці! Уся довколишня земля була перерита вибухами бомб і снарядів. Де тільки люди знаходили прихисток, аби уціліти? У тих окопах іноді можна знайти і гільзи, які пролежали близько 90 літ.

На початку серпня 1914 року австро-угорці, ведучи наступ від Бродів, відтіснили 18-у Волинську прикордонну бригаду і 13-й Донський козацький полк, розквартировані в Радивилові, й вступили в місто. З обох воюючих сторін були солдати й офіцери українського походження. До міста в спішному порядку перекинули з Кременця 42-й Якутський полк 11-ї піхотної дивізії; 7 серпня російські солдати зламали опір противника під Радивиловом і почали наступ, 8 серпня заволоділи Бродами й Лешневом. Проте сильний вогонь артилерії й контрнаступ австро-угорців змусив їх до відступу.

Наступаючі захопили Радивилів 11 серпня. Було знищено пам'ятник російському царю Олександру ІІ, відкритий незадовго перед війною біля народної школи (нині приміщення ліцею), а також схожу на високу церкву православну каплицю, освячену на честь цього ж царя. Невдовзі успішні дії російських військ у районі Підкаменя, при межі Рівненської, Львівської і Тернопільської областей, спонукали австро-угорців рятуватися втечею. У травні 1915 року почалася наступальна операція австро-німецьких частин. У "Віснику Союзу визволення України" (ч. 31-32 за 19 вересня 1915 року) писалося: "...армії ген. Бем-Єрмолі вдалося по тижневих кривавих боях проломити дня 7 вересня добре укріплений і природними перешкодами забезпечений російський фронт на лінії Радивилів - Підкамінь - Залізці і приневолити росіян на просторі 90 км відступити поза р.Ікву на горби коло Кремінця".

На початку червня 1916 року в результаті прориву генерала Брусилова, командуючого 8-ю армією, 12 липня частини 9-ї армії (генерала Сахарова) подолали дротяні загородження й опір австрійських військ на річці Слонівці і зайняли околиці Лешнева.


Зі спогадів Олександра Брусилова (1853 - 1926): "9-а армія в цей період просунула свій правий фланг уперед, завдаючи удару з району Радивилова в південно-західному напрямі. 15 липня було взяте з бою місто Броди, а 22 і 23 липня знову завдана сильна поразка противнику на ріках Грабек і Серет..." На вимогу військового командування з населених пунктів прифронтової смуги родини виселялися углиб Російської імперії.

Про це пам'ятають старожили нашого району, чиї дитячі роки припали на часи Першої світової війни. З кінця 1916 року воєнні дії майже припинилися, адже в лютому 1917 році назрівав розпад імперії. Ось лише кілька штрихів про історію незарубцьованих ран землі - давніх окопів.

А вже що стосується Другої світової війни, то тут досі вряди-годи трапляються навіть більш вагомі речові свідчення - уламки військової техніки, пробиті каски... Поблизу хутора Пороховня, за три кілометри від міста, вивершено пам'ятник біля місця масової страти євреїв (до 3 тис. чоловік). На меморіалі Слави за містом поховані понад півтори тисячі бійців різних національностей, тут же покояться чотири Герої Радянського Союзу (кавалерист Опанас Волковенко, льотчики Андрій Демьохін і Микола Маркелов, артилерист Павло Стрижак).

Нині Радивилів - чепурне містечко на 12 тисяч жителів. Із п'ятиповерховою забудовою в центрі й одно- та двоповерховою - на околицях. Улітку воно потопає в садах і скверах. Серед промислових підприємств, які не втратили ваги за ринкових умов господарювання, - комбінат хлібопродуктів, швейна й меблева фабрики, фурнітурний завод. Чимало проблем зняло відкриття в 2002 році об'їзної автодороги, адже раніше автотраса Київ - Львів пролягала вулицями міста. Різноманітними заходами вабить будинок культури, біля якого в парку - пам'ятник Т.Шевченку, чимало читачів відвідують бібліотеки. Оновився стадіон. У мальовничому гаю за містом - табір відпочинку "Веселка".

Навчальні заклади досить традиційні для невеликого райцентру: у професійному ліцеї готують столярів, трактористів, шоферів, швачок, є школа, школа-гімназія і загальноосвітній ліцей, за яким закріпилася репутація новаторського закладу. Недалеко від міста, на території нинішнього району, біля сіл Пляшева, Острів відбулася одна з найбільших битв у Національно-визвольній війні українського народу - Берестецька битва 1651 р. Очевидно, на її місці восени 1846 р. побував Тарас Шевченко, свої враження він відобразив у вірші "Ой чого ти почорніло, зеленеє поле?..". Цій битві присвятила свій роман у віршах "Берестечко" Ліна Костенко.

У Радивилів можна в'їхати дорогами з чотирьох боків. (Погляд на Радивилів із космосу) . І якщо одна з них колись приведе вас сюди, ви не пожалкуєте, що познайомилися з цим маленьким, чепурним містом, його щирими жителями.
Володимир ЯЩУК.