З Миколою Йосиповичем Чуєм ми познайомилися у 1980-і роки, коли він ще працював на залізниці. А в 2000 р. обставини звели знову – він був одним з ініціаторів спорудження мосту через річку Слонівку від міського мікрорайону Цибухів до села Лев'ятина. І, пам’ятаю, не міг стримувати сліз розчулення, коли новобудову, нарешті, освячував настоятель церкви Різдва Богородиці отець Тарас Сухожак. Цю подію Микола Йосипович пережив зовсім не надовго. Давно нема його на світі, а міст, у спорудження якого вклав стільки організаторських здібностей, слугує людям, і ті здебільшого навіть не знають, кому дякувати за таку зручність.
А був М.Чуй фронтовик, пройшов через складні бойові і просто життєві випробування. Його батько, Йосип Васильович, воював у першу світову, став інвалідом. Після революції влився у ряди армії Української Народної Республіки, був ку¬леметником. Коли уряд Директорії на чолі з Симоном Петлюрою в травні 1919 року опинилася на станції Радивилів, охороняв вагони з керівництвом. Врешті українська справа зазнала поразки, і Йосип повернувся в свою Дранчу Українську (нині село Дружба).
Зв'язки з петлюрівцями не раз ще потім озвуться в долі родини. У 1940-му, коли Миколі Йосиповичу Чую вже було 20 років, енкаведисти вивезли рідного материного дядька, Василя Погорільця з Башарівки, нібито за співпрацю з польським режимом. Так і пропав безвісти. А сім'я без суду й слідства опинилася в Архангельській області. Хата й майно були конфісковані, значною мірою розграбовані радянськими активістами.
Батькового швагра, Миколу Присяжнюка, засудили за те, що не заплатив культзбору (додаткового податку), а він же для того, щоб основний податок сплатити, мусив зняти з хати цинкову бляху. Коли в'язнів везли на Полтаву, дорогу перепинили насту¬паючі німецькі війська, тільки це, як не парадоксально, і врятувало невільників.
Після визволення нашого краю від фашистів почалася мобілізація в Червону армію. Миколиного батька забрали енкаведисти, тримали в погребі, допитувалися про УПА, про криївки. Щось, видно, вони знали про його далеке «підозріле» минуле. А Миколу тим часом призвали на фронт. Коротке навчання в мінометній роті – і на передову. В бойові дії всту¬пив уже на території Поль¬щі, на підступах до Варшави. Під шаленим обстрілом гітлерівців форсував на плоту Віслу.
Одного разу Чуй з товаришами був посланий у розвідку. І так сталося, що несподівано зіткнулися віч-на-віч з німецькою розвідувальною групою. Частки секунд вирішували, кому жити. Червоноармійці виявилися кмітливішими. В полон було взято командира німецької групи. За цю операцію Миколу Чуя нагородили медаллю «За відвагу». 2 травня Микола Йоси¬пович з однополчанами були в Берліні. Тут і зустріла бійців звістка про капітуляцію Німеччини.
Микола Чуй служив у Німеччині до осені 1946-го. Вивчився на шофера. А повернувся додому – тут ще не вляглися тривога й неспокій, підпілля продовжувало бо¬ротьбу. Селяни опинилися перед нелегким вибором. Якось Микола віз із лі¬су дрова, його перестріли бойовики, запропонували співпрацю. Відтоді поста¬чав їх папером, копірками (їздив за тим спеціально до Львова). До інших акцій не залучали. Коли в черго¬вий раз їхав на зв'язок, довідався, що під Крижами на Тернопільщині боївку знищено.
У 1947-му Микола одружився, господарював на селі. З батьками мав до 14 гектарів, тому в колгосп не йшли. Влаштувався у лісництво. Однак натиск на господарів-самостійників посилювався. Чуя з роботи вижили. «Не довіряю», – сказав директор. Але фронтовик прийшов до нього й запитав: «Ви чиї вказівки виконуєте? Як на фронті, то мені автомат і кулемет довіряли, а тепер, значить, довір'я втратив?» Директор поступився.
Врешті-решт сім'я таки мусила віддати в колгосп землю, коней, стодолу. Але й це не врятувало від переслідувань. Батька виключили з колгоспу як «куркуля» нібито за рішенням загальних зборів. Насправді їх не було. Мабуть, слід було очікувати вивезення сім'ї на спецпоселення в російську глибинку. Ми¬кола пішов у райвиконком, до голови. Однак той різко відрубав: «Вам краще доб¬ровільно виїхати в Кіровоградську чи Херсонську область». Туди якраз вербували добровольців. «А як не поїдемо, в мене ж мала дочка, недавно народилася ?» – пробував заперечу¬вати Чуй. «Не поїдете – гірше для вас…»
Ще в 1939 році Йосип Васильович, батько Миколи, познайомився з колишнім членом Компартії Західної України Феодосієм Додем з Підлипок. Це він урятував Йоси¬па, коли в 40-му секретар райкому партії обізвав його ворогом народу і хотів відповідним чином покарати. Тепер, у 50-і, Додь очолю¬вав облвиконком. До ньо¬го й поїхав Микола Чуй – шукати заступництва для батька і для всієї родини. Потрапити на прийом було непросто, вхід охоронявся міліціонерами з собаками. Однак самогон і сало, обачно прихоплені з собою і запропоновані охоронцеві, допомогли порозумітися.
Додь упізнав Миколу, бо колись гостював у них вдома. Став розпитувати про батька, про знайомих дівчат, до котрих перед війною іноді заїжджав. Вислухавши історію про виключення з колгоспу, пообіцяв: не переживайте, все буде в порядку. І дійсно, допоміг. Йосипа в колгоспі відновили, але він був людиною з характером: відразу на роботу не пішов, погодився аж тоді, як запропонували очолювати ферму.
А Микола Йосипович Чуй з того ж таки 1950-го став працювати на залізниці – тут менше уваги звертали на класове походження, тим паче не докопувалися до петлюрівського минулого батька. Тринадцять років доїжджав на роботу з села, а це дорога неблизька. Потім побудувався в Радивилові (Червоноармійську). Виро¬стили з дружиною троє ді¬тей. Дочки закінчили мед¬інститут, син – педагогічний вуз.
Ось так пригадалася мені доля Миколи Чуя (1920 - 2001), коли, недавно зайшовши на Лев’ятинське кладовище, натрапив на могилу колишнього героя моєї статті. В останній період його життя думка про міст через Ситенку до кладовища приміського села не давала йому спокою – звичайно, не про свою ймовірну близьку кончину він міркував, а переймався турботами всього мікрорайону Цибухів, адже чимало його жителів знайшли останній спочинок саме на цьому кладовищі, між тим родичам дістатися туди транспортом можна було лише в об’їзд – через околицю Немирівки і хутір Пороховню, та й то грузька лісова дорога не завжди сприяла проїзові. Міст постав як плід колективних зусиль, допомогла й міська рада, та все ж таки організаторські зусилля Миколи Йосиповича виявилися визначальними.
- Володимир ЯЩУК.
