Пам'ять живе... у мості через річку

З Миколою Йосиповичем Чуєм ми познайомилися у 1980-і роки, коли він ще працював на залізниці. А в 2000 р. обставини звели знову – він був одним з ініціаторів спорудження мосту через річку Слонівку від міського мікрорайону Цибухів до села Лев'ятина. І, пам’ятаю, не міг стримувати сліз розчулення, коли новобудову, нарешті, освячував настоятель церкви Різдва Богородиці отець Тарас Сухожак. Цю подію Микола Йосипович пережив зовсім не надовго. Давно нема його на світі, а міст, у спорудження якого вклав стільки організаторських здібностей, слугує людям, і ті здебільшого навіть не знають, кому дякувати за таку зручність.


А був М.Чуй фронтовик, пройшов через складні бойові і просто життєві випробування. Його батько, Йосип Васильович, воював у першу світову, став інвалідом. Після революції влився у ряди армії Української Народної Республіки, був ку¬леметником. Коли уряд Директорії на чолі з Симоном Петлюрою в травні 1919 року опинилася на станції Радивилів, охороняв вагони з керівництвом. Врешті українська справа зазнала поразки, і Йосип повернувся в свою Дранчу Українську (нині село Дружба).

Зв'язки з петлюрівцями не раз ще потім озвуться в долі родини. У 1940-му, коли Миколі Йосиповичу Чую вже було 20 років, енкаведисти вивезли рідного материного дядька, Василя Погорільця з Башарівки, нібито за співпрацю з польським режимом. Так і пропав безвісти. А сім'я без суду й слідства опинилася в Архангельській області. Хата й майно були конфісковані, значною мірою розграбовані радянськими активістами.

Батькового швагра, Миколу Присяжнюка, засудили за те, що не заплатив культзбору (додаткового податку), а він же для того, щоб основний податок сплатити, мусив зняти з хати цинкову бляху. Коли в'язнів везли на Полтаву, дорогу перепинили насту¬паючі німецькі війська, тільки це, як не парадоксально, і врятувало невільників.

Після визволення нашого краю від фашистів почалася мобілізація в Червону армію. Миколиного батька забрали енкаведисти, тримали в погребі, допитувалися про УПА, про криївки. Щось, видно, вони знали про його далеке «підозріле» минуле. А Миколу тим часом призвали на фронт. Коротке навчання в мінометній роті – і на передову. В бойові дії всту¬пив уже на території Поль¬щі, на підступах до Варшави. Під шаленим обстрілом гітлерівців форсував на плоту Віслу.

Одного разу Чуй з товаришами був посланий у розвідку. І так сталося, що несподівано зіткнулися віч-на-віч з німецькою розвідувальною групою. Частки секунд вирішували, кому жити. Червоноармійці виявилися кмітливішими. В полон було взято командира німецької групи. За цю операцію Миколу Чуя нагородили медаллю «За відвагу». 2 травня Микола Йоси¬пович з однополчанами були в Берліні. Тут і зустріла бійців звістка про капітуляцію Німеччини.

Микола Чуй служив у Німеччині до осені 1946-го. Вивчився на шофера. А повернувся додому – тут ще не вляглися тривога й неспокій, підпілля продовжувало бо¬ротьбу. Селяни опинилися перед нелегким вибором. Якось Микола віз із лі¬су дрова, його перестріли бойовики, запропонували співпрацю. Відтоді поста¬чав їх папером, копірками (їздив за тим спеціально до Львова). До інших акцій не залучали. Коли в черго¬вий раз їхав на зв'язок, довідався, що під Крижами на Тернопільщині боївку знищено.

У 1947-му Микола одружився, господарював на селі. З батьками мав до 14 гектарів, тому в колгосп не йшли. Влаштувався у лісництво. Однак натиск на господарів-самостійників посилювався. Чуя з роботи вижили. «Не довіряю», – сказав директор. Але фронтовик прийшов до нього й запитав: «Ви чиї вказівки виконуєте? Як на фронті, то мені автомат і кулемет довіряли, а тепер, значить, довір'я втратив?» Директор поступився.

Врешті-решт сім'я таки мусила віддати в колгосп землю, коней, стодолу. Але й це не врятувало від переслідувань. Батька виключили з колгоспу як «куркуля» нібито за рішенням загальних зборів. Насправді їх не було. Мабуть, слід було очікувати вивезення сім'ї на спецпоселення в російську глибинку. Ми¬кола пішов у райвиконком, до голови. Однак той різко відрубав: «Вам краще доб¬ровільно виїхати в Кіровоградську чи Херсонську область». Туди якраз вербували добровольців. «А як не поїдемо, в мене ж мала дочка, недавно народилася ?» – пробував заперечу¬вати Чуй. «Не поїдете – гірше для вас…»

Ще в 1939 році Йосип Васильович, батько Миколи, познайомився з колишнім членом Компартії Західної України Феодосієм Додем з Підлипок. Це він урятував Йоси¬па, коли в 40-му секретар райкому партії обізвав його ворогом народу і хотів відповідним чином покарати. Тепер, у 50-і, Додь очолю¬вав облвиконком. До ньо¬го й поїхав Микола Чуй – шукати заступництва для батька і для всієї родини. Потрапити на прийом було непросто, вхід охоронявся міліціонерами з собаками. Однак самогон і сало, обачно прихоплені з собою і запропоновані охоронцеві, допомогли порозумітися.

Додь упізнав Миколу, бо колись гостював у них вдома. Став розпитувати про батька, про знайомих дівчат, до котрих перед війною іноді заїжджав. Вислухавши історію про виключення з колгоспу, пообіцяв: не переживайте, все буде в порядку. І дійсно, допоміг. Йосипа в колгоспі відновили, але він був людиною з характером: відразу на роботу не пішов, погодився аж тоді, як запропонували очолювати ферму.

А Микола Йосипович Чуй з того ж таки 1950-го став працювати на залізниці – тут менше уваги звертали на класове походження, тим паче не докопувалися до петлюрівського минулого батька. Тринадцять років доїжджав на роботу з села, а це дорога неблизька. Потім побудувався в Радивилові (Червоноармійську). Виро¬стили з дружиною троє ді¬тей. Дочки закінчили мед¬інститут, син – педагогічний вуз.

Ось так пригадалася мені доля Миколи Чуя (1920 - 2001), коли, недавно зайшовши на Лев’ятинське кладовище, натрапив на могилу колишнього героя моєї статті. В останній період його життя думка про міст через Ситенку до кладовища приміського села не давала йому спокою – звичайно, не про свою ймовірну близьку кончину він міркував, а переймався турботами всього мікрорайону Цибухів, адже чимало його жителів знайшли останній спочинок саме на цьому кладовищі, між тим родичам дістатися туди транспортом можна було лише в об’їзд – через околицю Немирівки і хутір Пороховню, та й то грузька лісова дорога не завжди сприяла проїзові. Міст постав як плід колективних зусиль, допомогла й міська рада, та все ж таки організаторські зусилля Миколи Йосиповича виявилися визначальними.

• Володимир ЯЩУК.

• 

Броды, ракетная база

В Бродовский лес, или Фильварский, как значится на старых географических картах, радивиловцы любят наведываться по грибы, ягоды. А еще два десятилетия назад, углубившись в чащу, приходилось то и дело натыкаться на высокую и плотную изгородь из колючей проволоки. Несмотря на большую секретность военной части, которая находилась по ту сторону «колючки», любознательные радивиловцы знали: там - ракетная база с гигантскими ракетами, спрятанными в шахтных установках.


Еще в 1990 году в тогдашнем СССР было вывезено и уничтожено последние баллистические ракеты с ядерными боеголовками. Из-под Бродов их вывезли несколько раньше, причем тяжелые тягачи шли и улицами городка Радивилова, которыми пролегала тогда автотрасса на Ровно. Помню это впечатляющее зрелище.

А недавно решил в очередной раз наведаться на территорию бывшего ракетного полка - как-никак, велосипедная прогулка на 4 километра в одну сторону - неплохое времяпровождение. Тем более, что интерес подогрели размещенные в Интернете фотографии любителей экстремальных впечатлений - они не только осматривали руины некогда могучего комплекса, но и с фотоаппаратами и, видимо, фонарями полазили опасными тоннелями и переходами.

С автотрассы на Броды возле кафе при обочине, где часто останавливаются пообедать «дальнобойщики», поворачиваю влево, в лес. Заасфальтирована дорога, которую от международной автотрассы в «секретные» времена неоднократно прикрывали насыпным земляным валом, уже теряет свою прежнюю надежность, местами колеса велосипеда вязнут в песчаных заносах.

Вот вертикальные плиты бывшего периметра полка с заброшенным контрольно-пропускным пунктом. Огромная поляна вырубленных деревьев. Далее дорога разветвляется.

С Интернет-публикаций знаю: та, что сворачивает вправо, вела к одному из дивизионов, а прямая - к двум другим. По сведениям блоггеров, под Бродами базировались баллистические ракеты типа SS-4 "Sandal" (или Р-12, или шахтной модификации Р-12У), которые заправлялись керосином и азотной кислотой как окислителем, длину имели 17,7 м, диаметр - 1, 65 м, стартовый комплекс состоял из 4 шахт, впоследствии их заменили SS-5 "Scean" (или Р-14 или Р-14У), заправляли их несимметричным деметилгидразином и той же азотной кислотой, длина ракеты была больше - 24,3 м, диаметр - 2,4 м, стартовый комплекс имел 3 шахты. Напоследок здесь появились SS-20.

Читаю чью-то запись: «После перехода на SS-20 (« Пионер ») в 80-х годах вся часть стала размещаться на месте 3-го дивизиона, рядом с шахтами от Р-12».

Проезжаю мимо развалившихся зданий, некогда служивших офицерам, кое-где бетонка еще радует добротностью, вот уже в проеме между деревьями видно крышку, прикрывающую ракетную шахту, сбоку есть тусклый, заросший кустарником и покрытый мхом вход, но без соответствующего снаряжения и без подстраховки товарищей туда лучше не соваться. Фотографирую вентиляционные люки возле шахты.

Вблизи этой еще одна - на этот раз большая обезглавленная (без крышки) шахта, к которой страшно подходить, ведь ширина и глубина ее способны поразить каждого. Только на фото может показаться, что это углубление похоже на «копанку» для разведения рыбы. Диаметр «копанки», между тем, превышает три метра, а глубина, судя по параметрам ракет, достигала 30 метров. Не уверенным в себе и, тем более, нетрезвым до этого экспоната лучше не приближаться.

Иногда возникает вопрос: неужели столь масштабных объектов при всей их секретности те же американцы не могли разглядеть из космоса? Ответы нашел у блоггеров - такие объекты маскировали под пионерские лагеря, дома отдыха:

«В период с 87 до 90 проходил службу в Бродах. Полк находился в 4 км от города, были 4 шахты и помещения старого командного пункта. Все сооружения для пионерского лагеря стояли вокруг этих шахт ».

«Офицеры рассказывали, что года до 65-го на старты выкатывались ящики с дерном, дороги и подъезды к стартам завешивались маскировочными сетками. Я пришел в дивизион в 70-м, а обрывки еще догнивала на деревьях. С улучшением качества снимков из космоса все это закончено. Что скрывать, когда половина старшин-сверхстрочников была из окрестных сел ».

«Дерна не видел, а маскировочную сетку на площадке и учебных ракетах, стоявших под открытым небом в 66-м году, успел повидать. К весне 67-го сетка успешно то ли сама собой или с нашей помощью сгнила. Остатками ее покрывали изделия, а потом и это дело забросили ... »

Весьма интересные воспоминания. Пионерский лагерь в Бродовском лесу? А не была ли идея строительства пионерского лагеря в березовой роще у Радивилова (Червоноармейска, Ровенщина) в конце 70-х продолжением идеи маскировки баллистических ракет средней действия? Какому американцу могло прийти в голову, что коммунистическая власть построила лагерь для отдыха детей всего за каких-то три километра не от другого подобного детского лагеря, а от ракетной базы с ядерными боеголовками? Каждый ядерный заряд, по заключению авторов блогов, весил более 5 тонн и имел термоядерную мощность от 2 до 5 мегатонн.

Бывший ракетный комплекс под Бродами представляет собой печальное свидетельство хаотичности действий высокопоставленных военных при расформировании таких частей. Ведь оставленные на века зарытые в землю огромные глыбы бетона с мистическими забытыми коридорами и засоренными лестницами теперь даже памятником истории назвать трудно - все достойное внимания предприимчивые дельцы давно разобрали, разломали и растащили. Остались, по сути, болячки на теле природы. А в Эстонии, к слову, бывшие ракетные комплексы превратили в памятники истории. Соответствующим образом ухоженные, они привлекают внимание туристов.

У нас же бывшая сверхсекретная база стратегических ракет расположена всего в 1,5 км от туристической трассы, однако показать заезжим иностранцам уже ничего. Разве изредка наведаются сюда единичные юные искатели приключений или заедут бывшие военнослужащие, у которых повсеместные руины вызывают особый отклик в душах. По свидетельству тех же искателей приключений, радиационный фон возле ракетных шахт вдвое ниже нормы - измерения осуществлялись различными типами приборов. А что касается высокотоксичного горючего, которое не могло не проливаться, то о таких замеры грунта никаких сведений не обнаружил. Пожалуй, неспроста один из путешественников подметил в своих заметках непривычные размеры черники, что ее никто не решился взять в рот, и редкие виды несъедобных грибов, которые прорастают у бывших ракетных шахт, а также несвоевременное пожелтение листьев на некоторых деревьях. А в Радивилове среди застройщиков закрепилось стойкое предубеждение относительно безопасности песка, который здесь добывают. Думаю, это случайность, но мобильный телефон, к тому заряженный, после моего пребывания в «ракетном» лесу вдруг разрядился и погас. Что стало мне дополнительным сигналом: пора домой.

На обратном пути повернул на другое ответвление, при котором висит предупреждающий щит о запрете въезда. Однако столбы электролинии указывали: именно там расположено известное из прессы поселения для людей без определенного места жительства, как правило, тех, кто, отбыв наказание за совершенные преступления, стремятся вернуться к нормальной жизни. Вникать в их проблемы на этот раз не определялось как цель моей поездки, посему ограничился фотографированием поселение с довольно значительного расстояния. Как живут там люди и чем занимаются, можно при желании прочитать в Интернете.



Владимир ЯЩУК.

Другие фото здесь:
http://yashchuk.livejournal.com/1964.html