Каверін, друг Пушкіна, в Радивилові

Моє дослідження про друга О.Пушкіна – Петра Каверіна, який останні роки свого життя провів у Радивилові (тоді – Радзивилів), привернуло увагу багатьох шанувальників літературної старовини. Будучи опублікованою на кількох сайтах в Інтернеті, стаття отримала відгуки пушкінознавців. Висловлені й зауваження з приводу допущених мною неточностей, запропоновані суттєві доповнення, що дає підстави звернутися до цієї теми ще раз.

У документах того періоду, які стосуються нашого містечка, я не раз натрапляв на це прізвище. Наприклад, у ніч з 4 на 5 серпня 1854 року в Радивилові сталася велика пожежа, згадується, що в її гасінні брала участь і прикордонна варта з командиром полковником Каверіним. У волинського краєзнавця ХІХ століття Миколи Теодоровича занотовано, що кладовищна церква св. Павла Фівейського в Радивилові споруджена 1856 року вдовою таємного радника Євдокією Каверіною.

Петро Павлович Каверін, відставний полковник, поступив у прикордонну варту 11 квітня 1838 року і був призначений командиром Волинської прикордонної бригади, штаб якої дислокувався в містечку Радивилові.

У калузьких архівах є відомості, що в Радивилів доживати віку приїхав до сина Петра його батько Павло Нилович Каверін – помер він 4 лютого 1853 року на 91-му році життя. Його вдова Євдокія Сергіївна спорудила над його могилою церкву, всередині на мідних таблицях було начертано два написи: "В храме сем покоится прах Тайного Советника Сенатора и Кавалера Каверина. Храм сей воздвигнут иждивением вдовы Покойника Авдотьею Сергеевною Кавериной, урожденной Богдановой"; "Таблица достопамятных дней жизни в храме сем в Бозе почивающего Павла Никитича, Тайного Советника, Сенатора и Кавалера Каверина, а именно: день рождения его 3 Января, - тезоименитства - 15 Января, - представление его от временной жизни к вечной - 4 февраля. Всех лет жития сего достопамятного мужа было девяносто".

Отже, не дружина Петра Каверіна спорудила церкву, а його мачуха. На місці тієї церкви, яка прийшла в занедбання до 80-х років ХХ століття, збереглася її центральна частина (неф), – вона була реконструйована як каплиця. А про останні дні життя друга Пушкіна нічого не відомо, нема підстав стверджувати, що похований він саме в Радивилові, хоча ймовірність цього відкидати не варто.

Олександр Пушкін присвятив йому добре відомі вчителям зарубіжної літератури вірші «До Каверіна» і «До портрета Каверіна». А в главі І «Євгенія Онєгіна» Каверін згадується як друг Онєгіна. Той квапиться обідати у відомий ресторан “Таlon”, будучи впевнений,
"Что там уж ждет его Каверин".

З Олександром Сергійовичем вони потоваришували ще в петербурзькі ліцейні роки Пушкіна – у 1817-му, коли в Царському Селі стояв лейб-гвардії гусарський полк. І хоча Петро був на шість років старшим (народився 9.09.1794 р.), це не стало перешкодою. Зокрема, він утаємничено розповідав безліч подробиць про двірцевий переворот 1801 року. Одна з нічних розмов про останній день і трагічну ніч у житті “увінчаного лиходія” Павла І настільки схвилювала Пушкіна, що згодом спонукала написати оду “Вольність”. Поет то поривався до вищого світу, то поринав у шумні гуляння. А в цьому останньому відчайдушні гусари Каверін, Молостов, Соломирський виявилися неперевершеними заводіяками.

Недаремно Олександр Сергійович наділив Каверіна характеристикою «magister libidii» – «наставник у розпусті», адже той дивував аристократів любовними подвигами, кількістю випитого в один присід вина й грандіозністю картярських ставок.

В нем пунша и войны кипит
всегдашний жар,
На Марсовых полях он грозный
был воитель,
Друзьям он верный друг,
красавицам мучитель,
И всюду он гусар.
(«До портрета Каверіна»).

Під командою такого поручика-гусара, а потім штабс-ротмістра «золота молодь» успішно атакує юних акторок імператорських театрів, тільки-от перемоги виявляються з гірким присмаком; про це Пушкін оповідає в листі Мансурову, лаючи... сифіліс. Утім, у вірші «До Каверіна» поет знаходить виправдання безумним гулянням:
Молись и Вакху и любви.Настрої «черні» в цей час не дуже-то переймали Олександра, принаймні, як зазначають пушкіністи, у нього ніколи не було й гадки звільнити своїх кріпаків, річну працю яких він протринькував за одну ніч за ломберним (обтягнутим сукном чотирикутним складаним) картярським столом, не спадало на думку дати «відпускну» бодай єдиній Орині Родіонівні, няні дитинства.

И черни презирай ревнивое роптанье:
Она не ведает, что дружно можно жить
С Киферой, с портиком, и с книгой, и с бокалом;
Что ум высокий можно скрыть
Безумной шалости под легким покрывалом.

Каверін жив на широку ногу, багато позичав, головним чином на ресторанні забави, часто забував повертати борг. Мавши гроші, засідав за картярські баталії до повного програшу, а коли траплявся виграш, навіть обурювався: навіщо він йому? На виграні гроші вгощав шампанським і вином друзів та приятелів, у їх числі Пушкіна, сам набирався до нестями.
Без будь-якого зніяковіння, побившись об заклад, він міг голяком проскакати верхи Невським проспектом чи в’їхати на коні у танцювальну залу вельможного палацу. І йому, безалаберному дотепникові й пустуну, прощали ці витівки.
Ось переказ про один з «подвигів» Каверіна в 1817 році. У будинку Миколи Тургенєва, на Фонтанці, Петро в присутності Пушкіна залпом випиває з горла без перепочинку п’ять пляшок шампанського. Після цього відчиняє вікно третього поверху й... виходить погуляти. Усі з острахом дивилися, що він ось-ось зірветься й упаде на мостову. Між тим, підхопивши шосту пляшку “Кліко”, гуляка ступає на карниз, іде по ньому, декламуючи сатиричні рядки про покійного імператора Павла. Звичайно, на ранок Каверін нічого не міг згадати про свої витівки, навіть зразу ж записаний його віршований експромт (занотував Пушкін) не викликав жодних просвітлінь пам’яті. Напився наш герой неспроста, адже двома днями перед тим вийшов із в’язниці, куди потрапив за присутність на дуелі, що скінчилася смертельним фіналом.

Цікаво, що Каверін, який до цього вже вбив на дуелях не менше дюжини особистих ворогів, цього разу постраждав не за участь у перестрілці. Йдеться про так звану «дуель чотирьох», у якій обмінялися пострілами відомий літератор Олександр Грибоєдов, Олександр Якубович, граф Василь Шереметєв і Олександр Завадовський. Шереметєв, проживши два роки з балериною Євдокією Істоміною, посварився з нею. Грибоєдов скористався розладом і заманив її на квартиру свого приятеля Завадовського, де тимчасово жив і сам. Судячи з усього, письменник зі своїм приятелем вирішили грано провести час. Через два дні Шереметєв приїхав додому до Істоміної з проханням, щоб та повернулася, навіть погрожував накласти на себе руки, і балерина пішла на примирення. Того ж вечора Шереметєв став вимагати правди – «чи не зраджувала Євдокія за час тижневої розлуки». Істоміна про свій візит не говорила, але наполегливість ревнивця взяла гору – і жінка в усьому зізналася. Однак це не розрядило ситуацію, а ще більше її ускладнило: Шереметєв зі своїм другом Якубовичем відправився до кривдників – викликати на дуель. Було складено угоду «стрілятися до повалу», тобто по черзі доти, доки один із суперників не буде вбитий.

Шереметєв промахнувся, простріливши Завадовському комір сюртука, і за дуельними правилами ступив до бар’єру під постріл у відповідь. Усі присутні, а серед них шереметєвський «болільник» Каверін, розуміли, що Шереметєв являє собою ображену сторону конфлікту, тому почали кричати Завадовському: «Не вбивай Ваську». І той сказав, що вистрілить у ногу. Але Шереметєв зухвало заявив: якщо переживе постріл, то наполягатиме на продовженні дуелі «до повалу». І тут же повернувся до свого секунданта Якубовича, просячи перезарядити йому пістолет. Завадовський збагнув, що при дальшому скороченні відстані між дуелянтами розраховувати на повторний промах Шереметєва даремно, тому вистрілив прицільно.

Шереметєв помер через добу, але кулю з нього лікар витягнув прямо на місці дуелі. Її взяв собі Якубович, сказавши Грибоєдову: «Це тобі». Це й породило чутки, що наступний поєдинок секундантів був частиною дуельної угоди. Вірогідно, Якубович, будучи близьким другом застріленого, вирішив замість нього отримати сатисфакцію, адже Грибоєдов став повноцінним учасником скандалу з Істоміною і теж глибоко образив Шереметєва.
Каверін, сповнений благородства, взяв на себе обов’язок залагоджувати справу з поліцією, за що й потрапив на три доби в кутузку. Між іншим, Грибоєдова ця трагічна дуель настільки шокувала, що він усамітнився і засів писати “Горе з розуму”.

За походженням Петро Каверін з дворян Московської губернії, батько займав доволі солідне становище – калузький губернатор, згодом сенатор, мати Анна Петрівна була побічною дочкою Корсакова. Петро навчався в Московському університетському пансіоні (з 1808), Московському й Геттінгенському університетах. Працював перекладачем (з 1810), з 1813 року – на службі (сотенний начальник Смоленського ополчення), як ад’ютант генерала Вістицького брав участь у закордонних походах (Дрезден, Лейпціг). Після кількох переведень по службі опинився у Царському Селі.

Усе своє недовге життя Пушкін підтримує контакти з Каверіним, час від часу зустрічається, листується з ним. У 1919 р. Петра переводять у Павлоградський гусарський полк майором, у 1923-му вийшов у відставку підполковником. Після виступу декабристів його, як члена Союзу благоденства, за царським повелінням не чіпали. Знову поступив на службу в Санкт-Петербурзький драгунський полк у 1826-му (майором), менш як через рік перевели в Курляндський драгунський. Був учасником російсько-турецької війни 1828 – 1829 років, брав участь у багатьох битвах. У 1831 році опинився серед тих, хто придушували польське повстання.

Вийшов у відставку полковником у січні 1836-го, за рік до останньої дуелі Пушкіна (загалом Олександр Сергійович, стверджують знавці, був причетний до 21-ї). Листування відображає характер стосунків – легковажних, грубуватих.

Пушкін, приїхавши в Москву після вимушеного заслання і оговтавшись після аудієнції з Миколою І, який взяв на себе особисту цензуру його писань, розчаровано пише Каверіну 18 лютого 1827 року: “Здесь тоска по-прежнему... частный пристав Соболевский бранится и дерется по-прежнему, шпионы, драгуны, бля(...) и пьяницы толкутся у нас с утра до вечера”. А ось одна з останніх записок Пушкіна, відправлена менш як за рік до дуелі з Дантесом, найбільш вірогідно, в лютому 1836 р. з Петербурга французькою мовою: "Mille pardons, mon cher Kaverine, si je vous fais faux bond – une circonstance imprеvue me force а partir de suite” (переклад: “Тисяча вибачень, милий Каверін, за те, що я не стримаю слова – непередбачена обставина примушує мене виїхати негайно”). Отже, свої приятельські почуття до Петра Павловича Каверіна Пушкін проніс через усе доросле життя.
Радивилівський період службової кар’єри Каверіна припав на той час, коли Пушкіна вже не стало. Не відомо, як поводив себе в нашому містечку колишній заводіяка й пияк, ймовірно, не відмовляв собі в розвагах, хоча й мав уже поважний вік – поза сорок, тож навряд чи погодився б скакати верхи в чому мати народила. До старості мусив забути про безтурботні вибрики молодості, – вони нагадували й про трагедії, про загибель Олександра Сергійовича...

Очевидно, й Каверіна мав на увазі Оноре де Бальзак, коли в дорожніх нотатках 1847 року записав, що в Бродах і Радивилові він затримався у подорожі на вісімнадцять годин, але коротати час допомогла дружина начальника митного округу пані Гаккель, яка “скликала в свою вітальню все тамтешнє начальство”.

Володимир ЯЩУК.

До 450-річчя Радивилова

У Радивилів можна в'їхати дорогами з чотирьох боків. Це не випадковість, так склалося історично.

Зі сторони Дубна й Рівного звіддавна їхали сюди, бо більше сотні літ саме тут закінчувалася одна держава і починалася інша, отож Радивилів (тоді Радзивилів) був ніби воротами в цивілізовану Європу з напівварварської Російської імперії. І коли міжнародний торговий ярмарок - контракти - наприкінці вісімнадцятого століття перенесли зі Львова в Дубно, Радивилів відчув пожвавлення, якого доти не звідав.

Саме зі сторони Галичини, зі Львова й Бродів, мандрували імениті купці, а при них майстри найрізноманітніших ремесел, артисти, літератори. І оживав Радивилів дрібною торгівлею, колоритом нових облич і небачених звичаїв. А втім, і раніше містечко знавало тісні контакти з Бродами, особливо тоді, коли цими двома поселеннями володів головнокомандувач військ Речі Посполитої Конецпольський. А з півночі, від Берестечка, утоптувався шлях ще із середніх віків, коли Радивилів належав до Волинського воєводства з Луцьком у центрі чи коли після трагічної Берестецької битви 1651 року частина козацьких загонів пішли на Почаїв, шукаючи порятунку в тутешньому монастирі. З Почаєва спрадавна прошкували через Радивилів у волинські села й містечка православні прочани, запасаючись на дорогу водою з річечки Словні, чи по-іншому -Зланівки, котра з роками набула чудернацької назви Слонівка. З-під Вишнівця йшли до Берестечка полки Хмельницького.

Радивилів опинився на перехресті важливих доріг, а можливо, майже 450 років тому саме ця обставина й спричинила закладення поселення, яке отримало назву з нечуваної нагоди здобуття родом його власників Радивилів (Радзивіллів) князівського звання (то був надзвичайно рідкісний на ті часи факт віднесення шляхетської родини до числа князів).

У документах Луцького замку Радивилів уперше згадується в акті від 21 травня 1564 року - у скарзі зем'янина (землевласника) Данила Рогозинського "об отнятии у него из заставы урядником местечка Радивилова, имения воеводы Виленского Миколая Радивила, паном Иваном Патрикеем нескольких человек крестьян в селе Перенятине". Цей дещо ускладнений для сприйняття запис середньовічного документаліста слід розуміти так: представник віленського воєводи, у маєток якого входив і Радивилів, забрав у Рогозинського селян, котрі були передані йому у вигляді застави за якийсь борг, причому забрав, борг не повернувши.

Наступна згадка - в акті від 9 червня того ж 1564 року: війт містечка Радивилова скаржився, що урядник пана Федора Рудецького вимагав мито у тих міщан радивилівських, які проїздили через село Рудку (?) з пустими возами, жорстоко побив і пограбував їх, що підкріплено свідченням віжа (судовиконавця). 21 серпня 1564 року війт Радивилова скаржився, що зем'янин Олехно Бєлостоцький заарештував міщанина радивилівського під тим приводом, ніби в нього виявився крадений кінь. І хоча той заперечував, Бєлостоцький змусив його віддати коня, а також віз із сіллю.

12 жовтня все того ж року намісник Іван Патрикей скаржився на зем'янина Каленика-Богдана Батковського через те, що той побив і пограбував його слугу. 21 листопада 1568 року Лазар Кашубський, слуга митника великого князівства Литовського Айзаха Бородавки, повідомляв про напад на нього в лісі між містечками Радивиловом та Берестечком трьох розбійників, які поранили коня і забрали документи, одяг, а також митні кошти, отримані в Кременецькій і Янушпольській митних коморах.

Із цих архівних записів видно, що на той час Радивилів уже був містечком, яке перейменували. Якою була його попередня назва - не відомо.

Радивилів - містечко, розташоване на рівнині. Можливо, колись було оточене лісами, проте це все-таки не гарантувало від чужинських руйнівних набігів. Відомо, що в ті часи більш надійний захист у вигляді замків або фортець мали Дубно, Броди, Олесько, Кременець, навіть невеличкі поселення Перенятин, Крупець, Теслугів... А от Радивилів, за свідченням сімнадцятого століття, мусив задовольнятися земляним валом із частоколом зі стовбурів дерев.

Відійшла в минуле загроза - і погнили колоди, розсунулися, зарівнялися вали. Тепер важко навіть сказати, де міг бути той загадковий дитинець, - ймовірно, десь у районі центральної вулиці Почаївської, адже вона до певної міри ділить місто на підвищену й понижену території. Можливо, залишки дитинця бачив Григорій Сковорода, коли проїздом побував у цьому поселенні в середині 18 століття.

А ще завжди радивилівцям уселяла сили християнська віра. Радивилів здавна мав православну церкву й костел, які слугували й осередками освіти та культури. До речі, нині приїжджих зустрічає свідок позаминулого віку - церква св. Олександра Невського, яку будували близько п'ятдесяти літ і вивершили в 1874 році. Її ікони писалися в тодішньому стольному Петербурзі під керівництвом академіка Васильєва. Звідти ж привезли дзвони, іконостас, ризничі речі (панікадило, потир, Євангеліє, хрест, плащаницю тощо). Є в місті ще дві церкви й кілька молитовних будинків протестантських громад. Слід зауважити, що населення завжди було багатоконфесійним, що пояснювалося також національним його складом - тут жили українці, поляки, євреї, чехи, росіяни.

Гостям міста в районному історичному музеї чи в музеї загальноосвітнього ліцею можуть багато розповісти про першого його власника Миколая Радзивілла Чорного, активного діяча Реформації, родича Костянтина-Василя Острозького, про видатних людей, які бували в Радивилові (Оноре де Бальзак, Іван Франко, Леся Українка, Ісаак Бабель, Улас Самчук, Симон Петлюра) або жили тут (письменники Петро Козланюк, Модест Левицький, композитор Герман Жуковський, меценат Мойсей Гінсбург, бібліограф Богдан Боднарський).

Згадки про Радивилів можна знайти в Льва Толстого (у романі "Війна і мир"), Козьми Пруткова, енциклопедії Блокгауза і Єфрона...

У 1863 p. в місті та біля нього відбулася одна із сутичок Польського повстання, на кладовищі збереглися могили як повстанців, так і російських солдатів, котрі брали участь у придушенні цього виступу. У 1866 p. Радивилів став волосним центром, у 1870 p. йому присвоїли статус міста.

Прокладена в 1873 p. залізниця Здолбунів - Радивилів, яка невдовзі була з'єднана із залізничною мережею Австро-Угорщини (починалася від Бродів), ще більше пожвавила життя міста.

Коли вийдеш на прогулянку за Радивилів, підеш у прилеглі до нього мальовничі гаї та переліски, багаті на ягоди й гриби, неодмінно натрапиш на досить глибокі, зарослі травою й чагарниками рови. Місцями заглиблення в землі сягають півтора людських зрости! Це фронтові окопи. Двадцятий вік, як відомо, увійшов в історію двома світовими війнами. Фронти кожної з них надовго затримувалися в районі Радивилова. Досі про це нагадують окопи не лише на околиці міста, а й біля відомої своїм заповідником Пляшевої. Таких вражаючих окопів біля інших міст нашої області нема. У 1944 році, наприклад, фронт стояв тут майже чотири місяці! Уся довколишня земля була перерита вибухами бомб і снарядів. Де тільки люди знаходили прихисток, аби уціліти? У тих окопах іноді можна знайти і гільзи, які пролежали близько 90 літ.

На початку серпня 1914 року австро-угорці, ведучи наступ від Бродів, відтіснили 18-у Волинську прикордонну бригаду і 13-й Донський козацький полк, розквартировані в Радивилові, й вступили в місто. З обох воюючих сторін були солдати й офіцери українського походження. До міста в спішному порядку перекинули з Кременця 42-й Якутський полк 11-ї піхотної дивізії; 7 серпня російські солдати зламали опір противника під Радивиловом і почали наступ, 8 серпня заволоділи Бродами й Лешневом. Проте сильний вогонь артилерії й контрнаступ австро-угорців змусив їх до відступу.

Наступаючі захопили Радивилів 11 серпня. Було знищено пам'ятник російському царю Олександру ІІ, відкритий незадовго перед війною біля народної школи (нині приміщення ліцею), а також схожу на високу церкву православну каплицю, освячену на честь цього ж царя. Невдовзі успішні дії російських військ у районі Підкаменя, при межі Рівненської, Львівської і Тернопільської областей, спонукали австро-угорців рятуватися втечею. У травні 1915 року почалася наступальна операція австро-німецьких частин. У "Віснику Союзу визволення України" (ч. 31-32 за 19 вересня 1915 року) писалося: "...армії ген. Бем-Єрмолі вдалося по тижневих кривавих боях проломити дня 7 вересня добре укріплений і природними перешкодами забезпечений російський фронт на лінії Радивилів - Підкамінь - Залізці і приневолити росіян на просторі 90 км відступити поза р.Ікву на горби коло Кремінця".

На початку червня 1916 року в результаті прориву генерала Брусилова, командуючого 8-ю армією, 12 липня частини 9-ї армії (генерала Сахарова) подолали дротяні загородження й опір австрійських військ на річці Слонівці і зайняли околиці Лешнева.


Зі спогадів Олександра Брусилова (1853 - 1926): "9-а армія в цей період просунула свій правий фланг уперед, завдаючи удару з району Радивилова в південно-західному напрямі. 15 липня було взяте з бою місто Броди, а 22 і 23 липня знову завдана сильна поразка противнику на ріках Грабек і Серет..." На вимогу військового командування з населених пунктів прифронтової смуги родини виселялися углиб Російської імперії.

Про це пам'ятають старожили нашого району, чиї дитячі роки припали на часи Першої світової війни. З кінця 1916 року воєнні дії майже припинилися, адже в лютому 1917 році назрівав розпад імперії. Ось лише кілька штрихів про історію незарубцьованих ран землі - давніх окопів.

А вже що стосується Другої світової війни, то тут досі вряди-годи трапляються навіть більш вагомі речові свідчення - уламки військової техніки, пробиті каски... Поблизу хутора Пороховня, за три кілометри від міста, вивершено пам'ятник біля місця масової страти євреїв (до 3 тис. чоловік). На меморіалі Слави за містом поховані понад півтори тисячі бійців різних національностей, тут же покояться чотири Герої Радянського Союзу (кавалерист Опанас Волковенко, льотчики Андрій Демьохін і Микола Маркелов, артилерист Павло Стрижак).

Нині Радивилів - чепурне містечко на 12 тисяч жителів. Із п'ятиповерховою забудовою в центрі й одно- та двоповерховою - на околицях. Улітку воно потопає в садах і скверах. Серед промислових підприємств, які не втратили ваги за ринкових умов господарювання, - комбінат хлібопродуктів, швейна й меблева фабрики, фурнітурний завод. Чимало проблем зняло відкриття в 2002 році об'їзної автодороги, адже раніше автотраса Київ - Львів пролягала вулицями міста. Різноманітними заходами вабить будинок культури, біля якого в парку - пам'ятник Т.Шевченку, чимало читачів відвідують бібліотеки. Оновився стадіон. У мальовничому гаю за містом - табір відпочинку "Веселка".

Навчальні заклади досить традиційні для невеликого райцентру: у професійному ліцеї готують столярів, трактористів, шоферів, швачок, є школа, школа-гімназія і загальноосвітній ліцей, за яким закріпилася репутація новаторського закладу. Недалеко від міста, на території нинішнього району, біля сіл Пляшева, Острів відбулася одна з найбільших битв у Національно-визвольній війні українського народу - Берестецька битва 1651 р. Очевидно, на її місці восени 1846 р. побував Тарас Шевченко, свої враження він відобразив у вірші "Ой чого ти почорніло, зеленеє поле?..". Цій битві присвятила свій роман у віршах "Берестечко" Ліна Костенко.

У Радивилів можна в'їхати дорогами з чотирьох боків. (Погляд на Радивилів із космосу) . І якщо одна з них колись приведе вас сюди, ви не пожалкуєте, що познайомилися з цим маленьким, чепурним містом, його щирими жителями.
Володимир ЯЩУК.