Радивилів, об'їзна дорога

  
                                             Володимир ЯЩУК

 
Об’їзна дорога біля Радивилова на міжнародній автомагістралі Київ – Чоп істотно вплинула на «самопочуття» Радивилова. Передана в експлуатацію вісім років тому напередодні Дня незалежності України, вона символізувала ті кардинальні переміни, які несе з собо утвердження незалежності.

Адже про необхідність такої об’їзної дороги заговорили ще наприкінці 70-х років. Ще б пак, міжнародний автошлях змушений був вливатися у тісні вулиці районного містечка, уповільнюючи і ускладнюючи рух, завдаючи незручностей радивилівцям. Пам’ятаються випадки, коли водії великотоннажних автофургонів, не справившись із керуванням чи не врахувавши умов ожеледиці, на перехресті вулиць Кременецької і О.Невського вряди-годи виїздили на тротуар або й виламували загорожу приватного двору, одного разу фургон тут навіть перекинувся. На щастя, обходилося без потерпілих. Загалом ніяких приємних почуттів величезні машини, що проїздили всього за метр-два від тротуару, не вселяли, це точно, тим більше, що й вихлопні гази змушували жильців прилеглих будинків тримати вікна зачиненими навіть улітку.



І ось вона, двосмугова дорога в 12 метрів кожна (завдовжки в 9 кілометрів) у робочому режимі. Вважається, щодоби тут проїздить до 10 тисяч машин. За рахунок того, що шляховики здійснюють поточні ремонти, стан полотна відмінний. Ми швидко призвичаюємося до нового. Як звичне розцінюється, що сьогодні в Радивилові майже не побачиш за кермом «дальнобійників», хіба що в районі автоколи, де облаштована нічна стоянка для фургонів. Колись наповнені рухом вулиці стали жити в звичайному режимі невеликого райцентру. А з міжнародної автомагістралі в сторону Радивилова вказують знаки другорядної дороги, на яку без особливої потреби із немісцевих мало хто завертає, може, тільки заради поїзди в Почаїв, до лаври.



Вісім років тому мені випало вести репортаж із будівництва об’їзної, а потім з урочистого її відкриття, на яке приїхали перший віце-прем’єр-міністр України Олег Дубина, міністр транспорту Георгій Кірпа, керівники області і району. Дорога пролягла за чотири – п’ять кілометрів від райцентру, причому прокладена не тільки через малюдні поля й переліски, але й через болотисту місцевість. По суті, будівництво велося лише 14 років, однак із витрачених 42 мільйонів гривень 30 було освоєно в рік пуску дороги, в 2002 році. Дороговизна робіт пояснюється просто: на болотах доводилося виймати торф до глибини залягання твердого шару, тобто метрів на чотири, і на тому місці формувати піщаний насип. Завозили грунт з кар’єрів біля Баранного і Клекотова, а щебінь доставляли з Закарпаття і Хмельниччини. Чи не найбільш клопітною справою виявилося облаштування мосту завдовжки 40 метрів через річку Слонівку біля Опарипсів, між іншим, він всього за кілька десятків метрів від мосту на сільській дорозі між Опарипсами і Бугаївкою.



Недавно я вирішив велосипедом проїхати з міста до поста Державтоінспекції при межі Рівненщини і Львівщини, де, власне, й починається шлях в обхід Радивилова, а звідти цим шляхом – майже до Крупця. Де були раніше чагарники захисної лісосмуги і просто придорожні невгіддя, з’явилося кілька автозаправних станцій. З цієї дороги Радивилів виглядає як цілком провінційне поселення, про його певну значущість свідчать хіба що висотні елеватор і комібікормовий завод комбінату хлібопродуктів, адже п’ятиповерхівки губляться десь між дерев. По другий бік шляху виразніше стало видно приміщення колись секретної вертолітної частини, сьогодні нечасті зльоти і посадки крилатних машин, здійснювані всього за півтора кілометра від руху транспорту, добре спостерігати водіям.



Довге село Опарипси, яке розтягнулося на чотири кілометри, вивільнившись від міжнародної автомагістралі одним боком, примкнуло до неї іншим. Прямо за дорогою виявилася перша в районі газорозподільна станція, яку більш як два десятиліття тому відкривали біля Опарипсів, здавалося, у віддаленій глушині. А трохи далі, неподалік узлісся, видніється велична церква в селі Клекотові Бродівського району. Об’зд, будучи обладнаним переходами для прогону худоби під ним, перетинає і доволі пожвавлену дорогу Бугаївка – Сестрятин, де безпеку гарантують металеві відбійники з необхідністю їх огинання. Ще далі, біля приміського села Балки, магістраль перетинає дорога на Баране, більш відома тим, що нею курсує на заховане в лісосмузі міське сміттєзвалище транспорт комунального підприємства. Утім, знають цей машрут і відпочиваючі, адже в лісовому урочищі Сирнова є мальовниче озерце, приваблює і став біля Баранного.



Ближче до Крупця обабіч впадають у вічі поля з різноманітними сільгоспкультурами, на клині лану, що опинився між дорогою з Радивилова і магістраллю, – клапті селянських городів, гай.



Гарна вийшла дорога, а проте, виявляється, такий автошлях влаштовує далеко не всіх, неспроста розпочалося будівництво концесійної дороги Краковець – Львів – Рівне – Київ, рух якою, передбачено, буде платним. Утім, цей шлях на території нашого району з’явиться не раніше як за півтора – два десятиліття (проект передбачає будівництво на південь від Радивилова і залізниці).

Радивилів, об'їзна дорога

Об’їзна дорога біля Радивилова на міжнародній автомагістралі Київ – Чоп істотно вплинула на «самопочуття» Радивилова. Передана в експлуатацію вісім років тому напередодні Дня незалежності України, вона символізувала ті кардинальні переміни, які несе з собою утвердження незалежності.


Адже про необхідність такої об’їзної дороги заговорили ще наприкінці 70-х років. Ще б пак, міжнародний автошлях змушений був вливатися у тісні вулиці районного міс¬течка, уповільнюючи і усклад¬нюючи рух, завдаючи незруч¬ностей радивилівцям. Пам’ята¬ються випадки, коли водії великотоннажних автофур¬гонів, не справившись із керуванням чи не врахувавши умов ожеледиці, на перехресті вулиць Кременецької і О.Нев¬ського вряди-годи виїздили на тротуар або й виламували загорожу приватного двору, одного разу фургон тут навіть перекинувся. На щастя, обхо¬дилося без потерпілих. За¬галом ніяких приємних почут¬тів вели¬чезні машини, що проїздили всього за метр-два від тротуару, не вселяли, це точно, тим більше, що й вихлопні гази змушували жильців прилеглих будинків тримати вікна зачиненими навіть улітку.

І ось вона, двосмугова дорога в 12 метрів кожна (зав¬довж¬ки в 9 кілометрів) у робочому режимі. Вважається, щодоби тут проїздить до 10 тисяч машин. За рахунок того, що шляховики здійснюють поточні ремонти, стан полотна відмінний. Ми швидко призви¬чаюємося до нового. Як звичне розцінюється, що сьогодні в Радивилові майже не побачиш за кермом «дальнобійників», хіба що в районі автоколи, де облаштована нічна стоянка для фургонів. Колись наповнені рухом вулиці стали жити в звичайному режимі невеликого райцентру. А з міжна¬родної автомагістралі в сторону Радивилова вказують знаки дру¬горядної дороги, на яку без особливої потреби із немісцевих мало хто завертає, може, тільки заради поїзди в Почаїв, до лаври.

Вісім років тому мені випало вести ре¬портаж із бу¬дівництва об’їзної, а потім з уро¬чистого її відкриття, на яке при¬їхали перший віце-прем’єр-міністр України Олег Дубина, міністр транспорту Ге¬оргій Кір¬па, керівники області і району. До¬рога про¬лягла за чотири – п’ять кілометрів від рай¬цент¬ру, причому прокладена не тільки через малюдні поля й переліски, але й через болотисту міс¬цевість. По суті, бу¬дівництво велося лише 14 років, однак із ви¬трачених 42 мільйонів гривень 30 було осво¬єно в рік пуску дороги, в 2002 році. Доро¬говизна робіт пояснюється просто: на болотах доводилося виймати торф до глибини залягання твердого шару, тобто метрів на чотири, і на тому місці формувати піщаний насип. Завозили грунт з кар’єрів біля Баранного і Кле¬котова, а щебінь доставляли з Закарпаття і Хмель¬ниччини. Чи не найбільш клопітною справою виявилося облаштування мосту завдовжки 40 метрів через річку Слонівку біля Опарипсів, між іншим, він всього за кілька десятків метрів від мосту на сільській дорозі між Опарипсами і Бугаївкою.

Недавно я вирішив вело¬сипедом проїхати з міста до поста Державтоінспекції при межі Рів¬ненщини і Львівщини, де, власне, й починається шлях в обхід Радивилова, а звідти цим шляхом – майже до Крупця. Де були раніше чагарники захисної лісо¬смуги і просто придорожні нев¬гіддя, з’явилося кілька авто¬заправних станцій. З цієї дороги Радивилів виглядає як цілком провінційне поселення, про його певну значущість свідчать хіба що висотні елеватор і комібікормовий завод комбінату хлібопродуктів, адже п’ятиповерхівки губляться десь між дерев. По другий бік шляху виразніше стало видно приміщення колись секретної вертолітної частини, сьогодні нечасті зльоти і посадки крилатних машин, здійснювані всього за півтора кіло¬метра від руху транс¬порту, добре спосте¬рігати водіям.

Довге село Опа¬рипси, яке розтягнулося на чотири кілометри, вивільнившись від між¬народної автомагістралі одним боком, примк¬нуло до неї іншим. Прямо за дорогою ви¬явилася перша в районі газорозподільна станція, яку більш як два де¬сятиліття тому відкри¬вали біля Опарипсів, здавалося, у віддаленій глушині. А трохи далі, неподалік узлісся, видніється велична церква в селі Клекотові Бродівського району. Об’зд, будучи обладнаним пере¬ходами для прогону худоби під ним, перетинає і доволі пож¬вавлену дорогу Бугаївка – Сест¬рятин, де безпеку гарантують металеві відбійники з необхідністю їх огинання. Ще далі, біля при¬міського села Балки, магістраль перетинає дорога на Баране, більш відома тим, що нею курсує на заховане в лісосмузі міське сміттєзвалище транспорт кому¬нального підприємства. Утім, знають цей машрут і відпочиваючі, адже в лісовому урочищі Сирнова є мальовниче озерце, приваблює і став біля Баранного.

Ближче до Крупця обабіч впадають у вічі поля з різно¬манітними сільгоспкультурами, на клині лану, що опинився між дорогою з Радивилова і магіст¬раллю, – клапті селянських городів, гай.

Гарна вийшла дорога, а проте, виявляється, такий автошлях влаштовує далеко не всіх, не¬спроста розпочалося будівництво концесійної дороги Краковець – Львів – Рівне – Київ, рух якою, передбачено, буде платним. Утім, цей шлях на території нашого району з’явиться не раніше як за півтора – два десятиліття (проект передбачає будів¬ництво на південь від Ради¬вилова і залізниці).



Володимир ЯЩУК.

1846 рік, жовтень. Шевченко Тарас Григорович на Волині

На Рівненщині в кожному місті і в багатьох селищах та селах побачиш


пам’ятники Тарасу Шевченку, причому є серед них і досить колоритні у

скульптурному відношенні. Наприклад, запам’ятовується своєю

виразністю пам’ятник у Дубні - мабуть, тому, що постав тут Тарас в

оточенні кобзаря і хлопчика, постав саме таким, молодим і повним

сил, бувши яким він мандрував нашим краєм у двадцятих числах жовтня

1846 року.



Коли їхати з Дубна в Радивилів, то біля села Підлужжя не може не


привернути уваги ще один пам'ятник Т.Шевченку - існує переказ, що


саме тут поет зупинявся попити джерельної води, послухати розповіді


селян.



Утім, не в одному з тутешніх сіл вам розкажуть, як заходив у

селянські домівки Тарас, цікавався життям простих людей, записував

народні пісні й легенди. У селі Пустоіванному більше десятка років підряд

починалися в березні обласні Шевченківські дні, організовувані

облуправлінням культури та обласною організацією Національної спілки

письменників України. І щоразу приходили артисти й літератори до

"Тарасової криниці" - облаштованого джерела при річці Пляшівці, де

також, як вважається, зупинявся попити джерельної води 32-річний

поет. На жаль, нині стара кринична надбудова над джерелом

зруйнувалася, а про нову подбати нікому.



Колись доводилося читати, як один романтичний учитель писав у газеті

про проїзд Т.Шевченка й через Радивилів та про ті враження, які він

буцімто саме тут міг закарбувати в душі.



Між тим, крім домислів та здогадів, є факти. І вони переконують в

одному: наш древній волинський край справді має підстави пишатися,

що його простори оглядав, черпаючи натхнення, Тарас Шевченко. І було

це майже 170 років тому. Ну, а чи побував Тарас у тому чи іншому

населеному пункті, мабуть, не так вже й важливо для

літературознавців, а якщо важливо для місцевих жителів - нехай

живуть зі своїми легендами, нехай спонукають вони їх читати й

ушановувати Козбаря не тільки в роковини його народження.



Здобувши художню освіту в Петербурзькій академії мистецтв, Тарас

Григорович, що називається, дістав право заробляти на хліб

малярством. То вже під кінець недовгого життя він отримає визнання

професіоналів, і його навіть увінчають званням академіка з гравюри.

А починати в образотворчому мистецтві, якщо не брати до уваги перших

успішних вправ петербузького періоду, довелося із речей доволі

простих - замальовування пам’яток старовини та запису зразків усної

народної творчості - на замовлення Київської археографічної комісії.

Тепер із великим обсягом завдань, які отримав Т.Шевченко, можна було

б, маючи добрий цифровий фотоапарат та диктофон, справитися за

лічені дні. А під середину позаминулого віку художник мусив

потратити місяці.



Серед інших було й завдання поїхати на Західну Україну, замалювати

види Почаївської лаври.



Кам'янець-Подільський, звідти - до Житомира, тогочасного

губернського центру Волині. Транспортом слугували в основному

поштові карети. Оскільки Тарас отримав завдання замальовувати

старовину, то принаймні навіть якщо не було змоги зупитися та

оглянути старі мури фортець і замків чи древні церкви, він неодмінно

звертав на них увагу. То були враження, які не виміряєш написаними

віршами чи намальваними картинами, вони відкладалися "на потім" і з

роками оживали в художніх образах козацької минувшини, в

розмірковуваннях митця про колишню славу й неславу України.



У Корці він бачив величні руїни середньовічного замку князів

Корецьких. В Острозі неможливо було проїхати, не попросивши візника

зупинитися біля древніх мурів замку князів Острозьких на Замковій

горі. Певна річ, Шевченко й раніше багато знав про це місто, його

старокнижників і першодрукарів, про гетьманів Северина Наливайка та

Петра Сагайдачного, які тут навчалися і формувалися як особистості.

А тут така нагода все побачити на власні очі, оглянути ті видатні

місця, про які, очевидно, розповідав йому Микола Костомаров, добрий

приятель, історик, письменник, котрий мандрував цим маршрутом зо два

роки перед тим. У повісті "Прогулка с удовольствием и не без морали"

Т.Шевченко писав: "На полях Волыни и Подолии вы часто любуетесь

живописными развалинами древних массивных замков и палат, некогда

великолепных, как в Остроге или Корце. В Корце даже церковь,

хранилище бальзамированных трупов фамилии графов Корецких, сама

собою в развалину превратилась. Что же нам говорят? О чем

свидетествуют эти угрюмые свидетели прошедшего? О деспотизме и

рабстве! О хлопах и магнатах!.. Бедная, малосильная Волынь и

Подолия! Она охраняла своих распинателей в неприступных замках и

роскошных палатах".



Від Острога через поштові станції Ґульчу і Варковичі битий шлях

стелився до Дубна. У селі Гільча Здолбунівського району, колишній

Гульчі, теж стверджують, що Тарас спинявся попити води із джерела.

Було те чи ні і скільки взагалі джерельної води випив поет під час

мандрівки, достеменно ніхто не знає, але в селі й справді є джерело,

яке віддавна славиться чудодійними властивостями і приваблює

християнських паломників. Ще в середині ХІХ століття тут стояла

каплиця на честь святого Миколая, є вона й тепер.



Дубно, повітовий центр. Річка Іква. Замок князів Острозьких -

Любомирських, овіяні переказами монастирі і церкви. Шевченко знав

про місто з "Тараса Бульби" Миколи Гоголя. Збагачений живими

враженням, родові корені свого героя з поеми "Варнак" вирішив поет

означити в тутешніх місцях:



Води чимало

Із Ікви в море утекло...

Над Іквою було село,

У тім селі на безталання

Та на погибель виріс я.



Неподалік Дубна, на хуторі в діброві, лікувався Кирило, герой

повісті "Варнак". У своєму оповіданні "Річка з історії",

опублікованому в книзі "Радивилів" (Рівне, 2004), я зобразив ситуацію так, що

йдеться про враження, отримані письменником під час перебування в

селі Пустоіванному. У просіці на обрії Кирило бачив відроги

Карпатських гір. З його ж оповіді: "Час від часу навідував мене

Прохір Кичатий... він мало було не потрапив у руки поліції в

Кременці... ...Я думав, як би тільки зібратися з силами і пуститися

просто в Почаїв помолитися святій заступниці почаївській..." А свій

шлях варнак позначає так: "Із Кременця пішов я через село Верби в

Дубно, а із Дубна на Остріг, Корець і на Новоград-Волинський".



Звісно, і Кременець, і Верба, і Почаїв, і інші міста згадані

неспроста - їх оглядав Тарас Григорович. У Почаєві, згідно з

отриманим завданням, він залишився на кілька днів: майстерно

намалював чотири кольорові акварелі з видами лари, які публікуються

у виданнях мистецької спадщини Шевченка, збереглися й начерки чорним

олівцем, що свідчать про неабияку ретельність молодого художника.

Його акварелі - світлі, сонячні, а це вказує не тільки на особливе

ставлення до християнської святині, а й на те, що в кінці жовтня

1846 року в Почаєві була гарна, не затьмарена дощами й туманами

погода. Отож будівлі й хрести на малюнках відкидають тінь, на одному

з них (вид з тераси лаври) удалині видніється контур Підкамінської

гори (тоді це була вже територія Австро-Угорщини).



А тепер - про вірш "Ой, чого ти почорніло, зеленеє поле",

присвячений Берестецькій битві 1651 року. Написаний він на далекому

Кос-Аралі у 1848 році, до речі, як і повість "Варнак", але

складається враження - не за вичитаним із книг, а з побаченого і

відчутого, передуманого. Тому так виразно звучить метафорична

відповідь почорнілого од крові поля: "Круг містечка Берестечка на

чотири милі мене славні запорожці своїм трупом вкрили..." "Чотири

милі" - цього в книжках неможливо було знайти, це необхідно було

побачити, оглядаючи знані місця. Тому й вірш вийшов хоч короткий,

але ємкий за змістом, з високим накалом пристрасті.



Між іншим, серед недатованих малюнків Шевченка, що їх спеціалісти

відносять до періоду його волинської мандрівки, є пейзажна

замальовка з краєвидом, який дуже нагадує надстирянський (біля села

Пляшевої): з одного боку - ліс на пагорбі, з другого – річка (Стир?). Адже

ніхто не заперечить: малюнки з видами Почаївської лаври збереглися

лише тому, що становили собою частину робочого завдання художника і

були передані Археографічній комісії. Напевно ж малював він і інші

пам’ятки, храми, замальовував краєвиди, але все те не збереглося.



Як зазначав рівенський літературознавець Ярослав Поліщук, говорячи

про літературні шевченківські твори з волинським "акцентом",

"проникливий аналітичний погляд на минувшину рідного народу

поєднуєтьтя тут із живим, людяним відчуттям історії, в якому чуємо і

співчуття, і співстраждання, і благородний гнів. Такі глибокі й

переконливі роздуми могли народитися лише у великого

художника-мислителя. ...Один із найбільших уроків

волинсько-подільської мандрівки для самого Шевченка: вона дала йому

змогу відчути як єдиний організм усю Україну, дала моральне право

виступати від імені всієї своєї знедоленої Батьківщини".



Напевно, повертався Шевченко тим же шляхом - через Вербу, Дубно,

Остріг, Корець, хоча існують припущення, що на запрошення знайомих

їздив аж під Ковель. На зворотному шляху доводилося квапитися -

сонячні дні змінювалися негодою, дороги ставали важкопрохідними для

перепряжних коней.



Шевченко пізнав звичаї, побут волинян. Враження загалом були

гнітючі. "Каторга кращою була б для них, - писав про волинських

селян двома роками раніше Микола Костомаров. - Ставлення до них

таке, що перевершує будь-яке уявлення про утиски і сповнює жахом

друга людства". У дорожньому записнику, в якому поет і художник

Тарас Шевченко робив начерки олівцем, зберігся лаконічний запис:

"Всюди їздив - і всюди плакав".

Володимир ЯЩУК.

м. Радивилів на Рівненщині.