ТРАДИЦІЇ КРАЄЗНАВСТВА НА РАДИВИЛІВЩИНІ

 

28 травня в Україні відзначається Всеукраїнський день краєзнавства – він відзначається, починаючи з 2017 року, і вважається офіційною датою інституціоналізації вітчизняного краєзнавчого руху.

На Радивилівщині, яка відома Національним історико-меморіальним заповідником "Поле Берестецької битви", краєзнавчий рух розвивається давно. Новим імпульсом для цього послужило відкриття у 1967 році в селі Пляшевій музею "Козацькі могили". Головне свідчення роботи краєзнавців - пожвавлення роботи заповідника, а також районного історичного музею, створення краєзнавчих музеїв у ряді шкіл (ліцеїв).

Наприклад, Радивилівський історичний музей, яким завідує Олеся Шикало, свого часу виграв грант голови облдержадміністрації на проведення пошуково-краєзнавчої роботи. До цієї справи було залучено й місцевих вчителів історії, журналістів, літераторів, представників громадських організацій. Вони виїздили у найвіддаленіші села району, зустрічалися зі старожилами, записували перекази та легенди, фотографували пов’язані з ними урочища та старовинні житла, пам’ятники, збиралися давні сільські картини, рушники, серветки, предмети хатнього побуту.

На Радивилівщині в межах колишнього району було і є чимало ентузіастів-краєзнавців, які давно й наполегливо вивчали і вивчають минуле рідного краю. Наприклад, цінні реліквії зібрав колишній житель Добриводи, почесний член Всеукраїнської спілки краєзнавців Андрій Паничевний – серед знахідок були і камінні знаряддя праці, нуклеуси, зуб мамонта, і речі більш пізніх епох, зокрема, козацькі шаблі, люльки тощо. Усі ці речі були виявлені краєзнавцем або його приятелями під час обробітку городів, на земляних роботах при прокладанні доріг, газопроводів. Свого часу з колекцією знайомився доктор історичних наук, відомий дослідник Берестецької битви Ігор Свєшніков і дав їй високу оцінку, що знайшло відображення і в написі на подарованій ним Андрію Даниловичу книзі. Про діяльність А.Паничевного знав і Президент України Віктор Ющенко, який познайомився з цікавим рівненцем ще в 90-і роки. Помер Паничевний у 2020 році.

Колоритний етнографічний матеріал склало зібрання домашнього музею члена Національної спілки краєзнавців Надії Мельник у селі Хотині. Там з’явилися предмети, які характеризують Волинь від часів кам’яного віку, було зібрано чимало предметів глиняної кераміки, основну частину експозиції склали старовинні предмети, зібрані в старожилів села, в тому числі пов’язані з ткацтвом, гончарством. Краєзнавчі статті Надії Андріївни публікувалися у пресі, наукових збірниках за підсумками конференцій з нагоди річниць Берестецької битви, в Інтернеті. Надія Мельник написала і видала книжки про історію сіл Хотина і Полуничного. Між іншим, біля Полуничного за її сприянням свого часу було проведено певне археологічне вивчення поселення доби бронзи, а також Х - YІ століть до нашої ери та давньоруського городища. Там працювали археологи під керівництвом доктора наук Ігоря Свєшнікова.

За архівними матеріалами, рідкісними виданнями, спогадами старожилів збагатили уявлення земляків про історію Радивилова та всього нашого краю юрист Василь Кушинський, вчителі-пенсіонери Георгій Костюк, Євген Гудима, Юрій Арламовський, Іван Мельничук, Михайло Горлач, Микола Пасічник, лікар Іван Дурда, вчитель історії Василь Ярмусь, колишній голова районної ветеранської організації Віктор Повшик, пенсіонери Тетяна Куделко, Микола Павлов, Андрій Мельничук...

Нинішні краєзнавці не забувають, що свого часу поглиблювали знання земляків про свій край Микола Мошкун, Валентин Пащук, Йосип Крам, Денис Андрійчук, Адам Лень, Григорій Камінський, Микола Симчук, Василь Семеренко... І це дало поштовх до нових пошуків.

Так, ветеран «афганської війни» Василь Ярмусь обладнав два десятки років тому в Радивилівському професійному ліцеї, де навчаються майбутні столярі, муляри, трактористи, швачки і оператори комп’ютерного набору, краєзнавчий музей. Особливо цінними реліквіями і документами був представлений відділ про роки Другої світової війни, діяльність Української повстанської армії в нашому краї, її визначних командирів. Василь Дмитрович зустрічався з ветеранами війни і руху Опору, записував їхні спогади, систематизував зібрані фотодокументи, робив усе це надбанням підростаючого покоління.

Важливі матеріали з історії Радивилова і навчальних закладів міста, про учасників АТО подавалися в музеї Радивилівського загальноосвітнього ліцею, який згодом був приєднаний до школи №2. У 8 класі там упродовж кількох років викладалася навчальна дисципліна "Краєзнавство". На уроках широко використовувалися матеріали з історії Рівненщини, зібрані такими ентузіастами, як колишній голова Рівненського краєзнавчого товариства Іван Пащук, кандидат історичних наук Гурій Бухало, бродівський історик Дмитро Чобіт, млинівський письменник Євген Цимбалюк... Учні мали змогу знайомитися з їх книгами, а також краєзнавчими роботами Ігоря Свєшнікова, Ярослава Пури, Ярослава Поліщука, Євгена Шморгуна, Миколи Пшеничного, Василя Попенка, Григорія Дем'янчука та інших рівненців.

За участю членів спілки були відкриті краєзнавчі музеї в Радивилівському навчально-виховному комплексі "Школа №1 - гімназія" – нині це ліцей №1 (вчитель Юрій Арламовський), Немирівській, Пляшевській, Дружбівській, Іващуківській та інших НВЗ.

Важливими віхами в краєзнавчій роботі Радивилівської організації спілки стали випущені у видавництвах масовими тиражами книги Максима Будька ("Степань"), Георгія Лотоцького ("Козацькі могили. Музейний літопис"), буклет про заповідник "Поле Берестецької битви" Леоніда Галабуза, об’ємний том "Національний пантеон "Козацькі могили" (серед його авторів був Павло Лотоцький, заслужений працівник культури України, почесний член Рівненського краєзнавчого товариства). Вийшли й мої ілюстровані книги «Радивилів. Краєзнавчі матеріали» (2004), «Радивилів у перегуках віків» (два видання – 2014 і 2020 років), про Крупець є історична довідка в книзі "Володимир Варфалюк: з людьми і для людей" мого авторства.

Краєзнавчі конференції присвячувалися історичним пам’яткам сіл Перенятина, Крупця. Радивилівські краєзнавці неодноразово брали участь у регіональних конференціях істориків і краєзнавців, які організовує Бродівський історико-краєзнавчий музей на чолі з директором Василем Стрільчуком. Матеріали про Радивилівщину з’являлися на сторінках випущених у Бродах краєзнавчих збірників-альманахів.

Віднайдено і опубліковано в соцмережах рідкісні фото з видами Радивилова початку ХХ століття, а також 20 - 30-х років (автор знімків «польського періоду» краєзнавець Федір Бортник, який прожив 92 роки), є сайти із знімками старих захоронень на кладовищах у Бродах на Львівщині і в Радивилові, з видами пам’яток Почаєва, Кременця, Дубна, Демидівки, Бродів, з фоторозповідями про Тараканівський форт біля Дубна і місце паломництва християн – озеро святої Анни біля села Онишківці Дубенського району, про православні церкви Радивилівщини, серед яких є пам’ятки дерев’яного зодчества ХYI - XІХ століть (Пляшева, Хотин, Митниця, Довгалівка, Теслугів).

Багатопланову роботу проводять і ентузіасти, які працюють науковцями Національного історико-меморіального заповідника "Поле Берестецької битви", Радивилівського історичного музею. У міському музеї багато уваги приділяють вивченню подвигів наших земляків – учасників російсько-української війни. Андрій Чобіт (Броди) випустив книгу "Сержант В'юн", присвячену героєві цієї війни Миколі В'юку із села Бугаївки Радивилівської громади. Краєзнавчими пошуками займається і етнорезиденція «Ладомирія» (Радивилів). 

Робота краєзнавців району спрямована на поглиблення вивчення, популяризацію духовних надбань народу, патріотичне виховання молоді.

Володимир ЯЩУК,

почесний член Національної спілки краєзнавців України.

Радивилів: з історії однієї газети

 

6 червня – День журналіста. У Радивилові це свято здебільшого пов’язують з історією газети «Прапор перемоги» та її авторами.

Організовувати випуск газети в передвоєнний Червоноармійськ (нині Радивилів) 1941 року був направлений В'ячеслав Георгійович Білоусов, але ще до випуску першого номера він загинув, їдучи на мотоциклі, поблизу села Башарівки.

Редактором призначили Григорія Григоровича Попова. До війни вийшло всього вісім чи дев'ять номерів газети під назвою «Соціалістичний шлях» (у редакції збереглися фотокопії 5, 6, 7 і 8 номерів, отриманих свого часу з київського архіву). Восьмий номер датовано 20 червня 1941 року. Якого числа вийшов перший, так і не встановлено, незважаючи на вжиті колись спроби з'ясувати це за допомогою Книжкових палат УРСР і СРСР.

Зважаючи на періодичність наявних номерів, ймовірно, що газета почала видаватися з кінця травня чи з початку червня, а останній, передвоєнний її номер побачив світ 22 червня 1941 року, тобто в день нападу гітлерівців на СРСР.

Відновився випуск газети лише через рік після вигнання німецьких нацистів – 31 березня 1945 року, під назвою «Більшовицька зброя». Першим повоєнним редактором стала Єфросинія Андріянівна Шинкаренко, яка прожила 94 роки і похована в Радивилові. До складу Червоноармійського району тоді входив Козинський, де з 10 червня 1945 року видавалася газета «Ленінська зірка» (редактор А. Гусар).

За розповідями місцевих ветеранів поліграфії, тексти для тиражування набиралися дрібними металевими літерами вручну, друкарську машину також доводилося корбою крутити вручну. Працівники редакцій за матеріалами в села ходили пішки, якщо пощастило – діставалися підводами. Доводилося зважати на небезпеки повоєнного часу. Робота над випуском газети у сталінські часи ускладнювалася і тим, що за смислову неточність, помилку можна було не тільки наразитися на звільнення, але й потрапити під суд, опинитися на засланні.

У 1959 році Козинський район приєднали до Червоноармійського. Після перейменування ВКП(б) на КПРС газета одержала іншу назву — «Прапор ленінізму», із якою випускалася до 1962 року, коли Червоноармійський район ліквідували і приєднали його територію до Дубнівського.

Але нежиттєздатність тодішньої адміністративної реформи призвела до того, що почалося розукрупнення районів. У 1966 році Червоноармійськ знову став райцентром, а 16 березня 1967 року вийшов перший номер відновленої районки з назвою «Прапор перемоги» (редактор Федір Фотійович Поліщук; помер і похований у Дубні). Цю назву газета зберегла досі – як свого роду товарний знак, бренд, за яким читачі впізнавали і впізнають давно знане видання. Редакція багато років працює при вулиці Кременецькій (на фото).

З початку 1991 року «Прапор перемоги» став громадсько-політичним, із серпня того ж року, після проголошення незалежності України, – позапартійним виданням. Докорінно змінилися тематика та ідейна спрямованість публікацій. Позиція видання великою мірою визначалася матеріалами її громадських авторів, переконаннями депутатів обласної та районної рад.

Формат газети вже упродовж майже 80 літ незмінний, нині випускається як тижневик. Із 1995 року використовується комп'ютерна технологія її випуску, що суттєве поліпшило оформлення сторінок.

Крім згаданих, редакторами були Антон Маєвський, Лідія Ващук, Іван Даниленко, Володимир Садовенко-Черніговський, Антон Лісничий, Олена Кондратенко, Володимир Ящук, Василь Семеренко, Віктор Свідніцький, Людмила Антонюк. У газеті в різні часи працювали Федір Рубель, Юрій Виноградов, Микола Грицак, Віктор Топоровський, Роман Матвіїв, Євген Белей, Ярослав Пуківський, Іван Мирний, Василь Грицайчук, Юрій Пастух, Микола Крижанівський, Василь Бахно, Андрій-Тарас Багнюк, Анатолій Левицький, Тетяна Кожан, Валентина Блінова-Настіна, Степан Родич та інші.

Оскільки районка завжди представляла і позицію районної влади, її керівники та найвпливовіші люди активно підтримували видання, дбали про повноцінне фінансове його забезпечення. У колективі була хороша згадка про Миколу Похільченка, Бориса Ворожбита, Григорія Павлюка, Олега Ващука, з вдячністю оцінювався внесок у випуск видання багатьох місцевих керівників, серед яких згадаємо Володимира Варфалюка, Миколу Карапетяна, Анатолія Грисюка, Анатолія Тимошейка, Олександра Пастуха…

Багато років активно співпрацювали з газетою її громадські кореспонденти Йосип Крам, Микола Даниленко, Адам Лень, Григорій Мащук, Євстахій Янковський, Володимир Данилюк, Михайло Лиходій, Микола Ратинський, Данило Водяний, Володимир Повх, Василь Ралець, Валентина Герзун, Іван Мельничук, Володимир Боратинський, Олександр Міщенко, Федір Бортник, Микола Симчук, Григорій Камінський та інші. По десять-двадцять і більше років друкувалися в «Прапорі перемоги» Іван Дурда, Максим Будько, Євген Гудима, Север'ян Боровик, Ростислав Солоневський, Тетяна Блищик, Пилип Табачук…

«Прапор перемоги» неодноразово визнавався одним із найкращих видань Рівненської області. Його публікації вміщувалися на сторінках книг Миколи Сивіцького, Мирослава Олексюка, Володимира Ящука та інших авторів.

У 2018 році газета пройшла процедуру роздержавлення. З числа її засновників вийшла районна рада. З травня 2019 року видається під назвою "Наш прапор перемоги" як приватне видання, одне з кількох у Дубенському районі.

***

Нині в Радивилівській громаді діє осередок Національної спілки журналістів України, серед спілчан більш активно проявляють себе Наталія Янчин, Володимир Ящук, Михайло Казмірук, Володимир Мартинюк…

Роль засобів масової інформації за останні роки перебрали на себе й соціальні мережі, адже завдяки Інтернету з’явилися широкі можливості для вільного обміну думками, творчого самовираження через слово, фотознімок, відеосюжет. Оперативну інформацію про масові заходи, які проводяться в Радивилові і селах громади, можна знайти, наприклад, у Фейсбуці – в публікаціях груп «Радивилівська громада», «Радивилів – Radyvyliv», «На межі Волині і Галичини» та інших, у сюжетах Інстаграму, Тік-току, Вайбера.

Отож День журналіста нині – це свято не лише працівників газет, радіо і телебачення (тим паче, що своїх радіо і телебачення Радивилів не має), а всіх, хто прилучені до суспільно активного життя, обмінюються важливою інформацією через соціальні мережі. Творчого вам неспокою, наполегливості в утвердженні високих моральних принципів у спільноті.

Володимир ЯЩУК,

м.Радивилів.

Пам'ять живе... у мості через річку

З Миколою Йосиповичем Чуєм ми познайомилися у 1980-і роки, коли він ще працював на залізниці. А в 2000 р. обставини звели знову – він був одним з ініціаторів спорудження мосту через річку Слонівку від міського мікрорайону Цибухів до села Лев'ятина. І, пам’ятаю, не міг стримувати сліз розчулення, коли новобудову, нарешті, освячував настоятель церкви Різдва Богородиці отець Тарас Сухожак. Цю подію Микола Йосипович пережив зовсім не надовго. Давно нема його на світі, а міст, у спорудження якого вклав стільки організаторських здібностей, слугує людям, і ті здебільшого навіть не знають, кому дякувати за таку зручність.


А був М.Чуй фронтовик, пройшов через складні бойові і просто життєві випробування. Його батько, Йосип Васильович, воював у першу світову, став інвалідом. Після революції влився у ряди армії Української Народної Республіки, був ку¬леметником. Коли уряд Директорії на чолі з Симоном Петлюрою в травні 1919 року опинилася на станції Радивилів, охороняв вагони з керівництвом. Врешті українська справа зазнала поразки, і Йосип повернувся в свою Дранчу Українську (нині село Дружба).

Зв'язки з петлюрівцями не раз ще потім озвуться в долі родини. У 1940-му, коли Миколі Йосиповичу Чую вже було 20 років, енкаведисти вивезли рідного материного дядька, Василя Погорільця з Башарівки, нібито за співпрацю з польським режимом. Так і пропав безвісти. А сім'я без суду й слідства опинилася в Архангельській області. Хата й майно були конфісковані, значною мірою розграбовані радянськими активістами.

Батькового швагра, Миколу Присяжнюка, засудили за те, що не заплатив культзбору (додаткового податку), а він же для того, щоб основний податок сплатити, мусив зняти з хати цинкову бляху. Коли в'язнів везли на Полтаву, дорогу перепинили насту¬паючі німецькі війська, тільки це, як не парадоксально, і врятувало невільників.

Після визволення нашого краю від фашистів почалася мобілізація в Червону армію. Миколиного батька забрали енкаведисти, тримали в погребі, допитувалися про УПА, про криївки. Щось, видно, вони знали про його далеке «підозріле» минуле. А Миколу тим часом призвали на фронт. Коротке навчання в мінометній роті – і на передову. В бойові дії всту¬пив уже на території Поль¬щі, на підступах до Варшави. Під шаленим обстрілом гітлерівців форсував на плоту Віслу.

Одного разу Чуй з товаришами був посланий у розвідку. І так сталося, що несподівано зіткнулися віч-на-віч з німецькою розвідувальною групою. Частки секунд вирішували, кому жити. Червоноармійці виявилися кмітливішими. В полон було взято командира німецької групи. За цю операцію Миколу Чуя нагородили медаллю «За відвагу». 2 травня Микола Йоси¬пович з однополчанами були в Берліні. Тут і зустріла бійців звістка про капітуляцію Німеччини.

Микола Чуй служив у Німеччині до осені 1946-го. Вивчився на шофера. А повернувся додому – тут ще не вляглися тривога й неспокій, підпілля продовжувало бо¬ротьбу. Селяни опинилися перед нелегким вибором. Якось Микола віз із лі¬су дрова, його перестріли бойовики, запропонували співпрацю. Відтоді поста¬чав їх папером, копірками (їздив за тим спеціально до Львова). До інших акцій не залучали. Коли в черго¬вий раз їхав на зв'язок, довідався, що під Крижами на Тернопільщині боївку знищено.

У 1947-му Микола одружився, господарював на селі. З батьками мав до 14 гектарів, тому в колгосп не йшли. Влаштувався у лісництво. Однак натиск на господарів-самостійників посилювався. Чуя з роботи вижили. «Не довіряю», – сказав директор. Але фронтовик прийшов до нього й запитав: «Ви чиї вказівки виконуєте? Як на фронті, то мені автомат і кулемет довіряли, а тепер, значить, довір'я втратив?» Директор поступився.

Врешті-решт сім'я таки мусила віддати в колгосп землю, коней, стодолу. Але й це не врятувало від переслідувань. Батька виключили з колгоспу як «куркуля» нібито за рішенням загальних зборів. Насправді їх не було. Мабуть, слід було очікувати вивезення сім'ї на спецпоселення в російську глибинку. Ми¬кола пішов у райвиконком, до голови. Однак той різко відрубав: «Вам краще доб¬ровільно виїхати в Кіровоградську чи Херсонську область». Туди якраз вербували добровольців. «А як не поїдемо, в мене ж мала дочка, недавно народилася ?» – пробував заперечу¬вати Чуй. «Не поїдете – гірше для вас…»

Ще в 1939 році Йосип Васильович, батько Миколи, познайомився з колишнім членом Компартії Західної України Феодосієм Додем з Підлипок. Це він урятував Йоси¬па, коли в 40-му секретар райкому партії обізвав його ворогом народу і хотів відповідним чином покарати. Тепер, у 50-і, Додь очолю¬вав облвиконком. До ньо¬го й поїхав Микола Чуй – шукати заступництва для батька і для всієї родини. Потрапити на прийом було непросто, вхід охоронявся міліціонерами з собаками. Однак самогон і сало, обачно прихоплені з собою і запропоновані охоронцеві, допомогли порозумітися.

Додь упізнав Миколу, бо колись гостював у них вдома. Став розпитувати про батька, про знайомих дівчат, до котрих перед війною іноді заїжджав. Вислухавши історію про виключення з колгоспу, пообіцяв: не переживайте, все буде в порядку. І дійсно, допоміг. Йосипа в колгоспі відновили, але він був людиною з характером: відразу на роботу не пішов, погодився аж тоді, як запропонували очолювати ферму.

А Микола Йосипович Чуй з того ж таки 1950-го став працювати на залізниці – тут менше уваги звертали на класове походження, тим паче не докопувалися до петлюрівського минулого батька. Тринадцять років доїжджав на роботу з села, а це дорога неблизька. Потім побудувався в Радивилові (Червоноармійську). Виро¬стили з дружиною троє ді¬тей. Дочки закінчили мед¬інститут, син – педагогічний вуз.

Ось так пригадалася мені доля Миколи Чуя (1920 - 2001), коли, недавно зайшовши на Лев’ятинське кладовище, натрапив на могилу колишнього героя моєї статті. В останній період його життя думка про міст через Ситенку до кладовища приміського села не давала йому спокою – звичайно, не про свою ймовірну близьку кончину він міркував, а переймався турботами всього мікрорайону Цибухів, адже чимало його жителів знайшли останній спочинок саме на цьому кладовищі, між тим родичам дістатися туди транспортом можна було лише в об’їзд – через околицю Немирівки і хутір Пороховню, та й то грузька лісова дорога не завжди сприяла проїзові. Міст постав як плід колективних зусиль, допомогла й міська рада, та все ж таки організаторські зусилля Миколи Йосиповича виявилися визначальними.

• Володимир ЯЩУК.

• 

Броды, ракетная база

В Бродовский лес, или Фильварский, как значится на старых географических картах, радивиловцы любят наведываться по грибы, ягоды. А еще два десятилетия назад, углубившись в чащу, приходилось то и дело натыкаться на высокую и плотную изгородь из колючей проволоки. Несмотря на большую секретность военной части, которая находилась по ту сторону «колючки», любознательные радивиловцы знали: там - ракетная база с гигантскими ракетами, спрятанными в шахтных установках.


Еще в 1990 году в тогдашнем СССР было вывезено и уничтожено последние баллистические ракеты с ядерными боеголовками. Из-под Бродов их вывезли несколько раньше, причем тяжелые тягачи шли и улицами городка Радивилова, которыми пролегала тогда автотрасса на Ровно. Помню это впечатляющее зрелище.

А недавно решил в очередной раз наведаться на территорию бывшего ракетного полка - как-никак, велосипедная прогулка на 4 километра в одну сторону - неплохое времяпровождение. Тем более, что интерес подогрели размещенные в Интернете фотографии любителей экстремальных впечатлений - они не только осматривали руины некогда могучего комплекса, но и с фотоаппаратами и, видимо, фонарями полазили опасными тоннелями и переходами.

С автотрассы на Броды возле кафе при обочине, где часто останавливаются пообедать «дальнобойщики», поворачиваю влево, в лес. Заасфальтирована дорога, которую от международной автотрассы в «секретные» времена неоднократно прикрывали насыпным земляным валом, уже теряет свою прежнюю надежность, местами колеса велосипеда вязнут в песчаных заносах.

Вот вертикальные плиты бывшего периметра полка с заброшенным контрольно-пропускным пунктом. Огромная поляна вырубленных деревьев. Далее дорога разветвляется.

С Интернет-публикаций знаю: та, что сворачивает вправо, вела к одному из дивизионов, а прямая - к двум другим. По сведениям блоггеров, под Бродами базировались баллистические ракеты типа SS-4 "Sandal" (или Р-12, или шахтной модификации Р-12У), которые заправлялись керосином и азотной кислотой как окислителем, длину имели 17,7 м, диаметр - 1, 65 м, стартовый комплекс состоял из 4 шахт, впоследствии их заменили SS-5 "Scean" (или Р-14 или Р-14У), заправляли их несимметричным деметилгидразином и той же азотной кислотой, длина ракеты была больше - 24,3 м, диаметр - 2,4 м, стартовый комплекс имел 3 шахты. Напоследок здесь появились SS-20.

Читаю чью-то запись: «После перехода на SS-20 (« Пионер ») в 80-х годах вся часть стала размещаться на месте 3-го дивизиона, рядом с шахтами от Р-12».

Проезжаю мимо развалившихся зданий, некогда служивших офицерам, кое-где бетонка еще радует добротностью, вот уже в проеме между деревьями видно крышку, прикрывающую ракетную шахту, сбоку есть тусклый, заросший кустарником и покрытый мхом вход, но без соответствующего снаряжения и без подстраховки товарищей туда лучше не соваться. Фотографирую вентиляционные люки возле шахты.

Вблизи этой еще одна - на этот раз большая обезглавленная (без крышки) шахта, к которой страшно подходить, ведь ширина и глубина ее способны поразить каждого. Только на фото может показаться, что это углубление похоже на «копанку» для разведения рыбы. Диаметр «копанки», между тем, превышает три метра, а глубина, судя по параметрам ракет, достигала 30 метров. Не уверенным в себе и, тем более, нетрезвым до этого экспоната лучше не приближаться.

Иногда возникает вопрос: неужели столь масштабных объектов при всей их секретности те же американцы не могли разглядеть из космоса? Ответы нашел у блоггеров - такие объекты маскировали под пионерские лагеря, дома отдыха:

«В период с 87 до 90 проходил службу в Бродах. Полк находился в 4 км от города, были 4 шахты и помещения старого командного пункта. Все сооружения для пионерского лагеря стояли вокруг этих шахт ».

«Офицеры рассказывали, что года до 65-го на старты выкатывались ящики с дерном, дороги и подъезды к стартам завешивались маскировочными сетками. Я пришел в дивизион в 70-м, а обрывки еще догнивала на деревьях. С улучшением качества снимков из космоса все это закончено. Что скрывать, когда половина старшин-сверхстрочников была из окрестных сел ».

«Дерна не видел, а маскировочную сетку на площадке и учебных ракетах, стоявших под открытым небом в 66-м году, успел повидать. К весне 67-го сетка успешно то ли сама собой или с нашей помощью сгнила. Остатками ее покрывали изделия, а потом и это дело забросили ... »

Весьма интересные воспоминания. Пионерский лагерь в Бродовском лесу? А не была ли идея строительства пионерского лагеря в березовой роще у Радивилова (Червоноармейска, Ровенщина) в конце 70-х продолжением идеи маскировки баллистических ракет средней действия? Какому американцу могло прийти в голову, что коммунистическая власть построила лагерь для отдыха детей всего за каких-то три километра не от другого подобного детского лагеря, а от ракетной базы с ядерными боеголовками? Каждый ядерный заряд, по заключению авторов блогов, весил более 5 тонн и имел термоядерную мощность от 2 до 5 мегатонн.

Бывший ракетный комплекс под Бродами представляет собой печальное свидетельство хаотичности действий высокопоставленных военных при расформировании таких частей. Ведь оставленные на века зарытые в землю огромные глыбы бетона с мистическими забытыми коридорами и засоренными лестницами теперь даже памятником истории назвать трудно - все достойное внимания предприимчивые дельцы давно разобрали, разломали и растащили. Остались, по сути, болячки на теле природы. А в Эстонии, к слову, бывшие ракетные комплексы превратили в памятники истории. Соответствующим образом ухоженные, они привлекают внимание туристов.

У нас же бывшая сверхсекретная база стратегических ракет расположена всего в 1,5 км от туристической трассы, однако показать заезжим иностранцам уже ничего. Разве изредка наведаются сюда единичные юные искатели приключений или заедут бывшие военнослужащие, у которых повсеместные руины вызывают особый отклик в душах. По свидетельству тех же искателей приключений, радиационный фон возле ракетных шахт вдвое ниже нормы - измерения осуществлялись различными типами приборов. А что касается высокотоксичного горючего, которое не могло не проливаться, то о таких замеры грунта никаких сведений не обнаружил. Пожалуй, неспроста один из путешественников подметил в своих заметках непривычные размеры черники, что ее никто не решился взять в рот, и редкие виды несъедобных грибов, которые прорастают у бывших ракетных шахт, а также несвоевременное пожелтение листьев на некоторых деревьях. А в Радивилове среди застройщиков закрепилось стойкое предубеждение относительно безопасности песка, который здесь добывают. Думаю, это случайность, но мобильный телефон, к тому заряженный, после моего пребывания в «ракетном» лесу вдруг разрядился и погас. Что стало мне дополнительным сигналом: пора домой.

На обратном пути повернул на другое ответвление, при котором висит предупреждающий щит о запрете въезда. Однако столбы электролинии указывали: именно там расположено известное из прессы поселения для людей без определенного места жительства, как правило, тех, кто, отбыв наказание за совершенные преступления, стремятся вернуться к нормальной жизни. Вникать в их проблемы на этот раз не определялось как цель моей поездки, посему ограничился фотографированием поселение с довольно значительного расстояния. Как живут там люди и чем занимаются, можно при желании прочитать в Интернете.



Владимир ЯЩУК.

Другие фото здесь:
http://yashchuk.livejournal.com/1964.html

Радивилів, об'їзна дорога

  
                                             Володимир ЯЩУК

 
Об’їзна дорога біля Радивилова на міжнародній автомагістралі Київ – Чоп істотно вплинула на «самопочуття» Радивилова. Передана в експлуатацію вісім років тому напередодні Дня незалежності України, вона символізувала ті кардинальні переміни, які несе з собо утвердження незалежності.

Адже про необхідність такої об’їзної дороги заговорили ще наприкінці 70-х років. Ще б пак, міжнародний автошлях змушений був вливатися у тісні вулиці районного містечка, уповільнюючи і ускладнюючи рух, завдаючи незручностей радивилівцям. Пам’ятаються випадки, коли водії великотоннажних автофургонів, не справившись із керуванням чи не врахувавши умов ожеледиці, на перехресті вулиць Кременецької і О.Невського вряди-годи виїздили на тротуар або й виламували загорожу приватного двору, одного разу фургон тут навіть перекинувся. На щастя, обходилося без потерпілих. Загалом ніяких приємних почуттів величезні машини, що проїздили всього за метр-два від тротуару, не вселяли, це точно, тим більше, що й вихлопні гази змушували жильців прилеглих будинків тримати вікна зачиненими навіть улітку.



І ось вона, двосмугова дорога в 12 метрів кожна (завдовжки в 9 кілометрів) у робочому режимі. Вважається, щодоби тут проїздить до 10 тисяч машин. За рахунок того, що шляховики здійснюють поточні ремонти, стан полотна відмінний. Ми швидко призвичаюємося до нового. Як звичне розцінюється, що сьогодні в Радивилові майже не побачиш за кермом «дальнобійників», хіба що в районі автоколи, де облаштована нічна стоянка для фургонів. Колись наповнені рухом вулиці стали жити в звичайному режимі невеликого райцентру. А з міжнародної автомагістралі в сторону Радивилова вказують знаки другорядної дороги, на яку без особливої потреби із немісцевих мало хто завертає, може, тільки заради поїзди в Почаїв, до лаври.



Вісім років тому мені випало вести репортаж із будівництва об’їзної, а потім з урочистого її відкриття, на яке приїхали перший віце-прем’єр-міністр України Олег Дубина, міністр транспорту Георгій Кірпа, керівники області і району. Дорога пролягла за чотири – п’ять кілометрів від райцентру, причому прокладена не тільки через малюдні поля й переліски, але й через болотисту місцевість. По суті, будівництво велося лише 14 років, однак із витрачених 42 мільйонів гривень 30 було освоєно в рік пуску дороги, в 2002 році. Дороговизна робіт пояснюється просто: на болотах доводилося виймати торф до глибини залягання твердого шару, тобто метрів на чотири, і на тому місці формувати піщаний насип. Завозили грунт з кар’єрів біля Баранного і Клекотова, а щебінь доставляли з Закарпаття і Хмельниччини. Чи не найбільш клопітною справою виявилося облаштування мосту завдовжки 40 метрів через річку Слонівку біля Опарипсів, між іншим, він всього за кілька десятків метрів від мосту на сільській дорозі між Опарипсами і Бугаївкою.



Недавно я вирішив велосипедом проїхати з міста до поста Державтоінспекції при межі Рівненщини і Львівщини, де, власне, й починається шлях в обхід Радивилова, а звідти цим шляхом – майже до Крупця. Де були раніше чагарники захисної лісосмуги і просто придорожні невгіддя, з’явилося кілька автозаправних станцій. З цієї дороги Радивилів виглядає як цілком провінційне поселення, про його певну значущість свідчать хіба що висотні елеватор і комібікормовий завод комбінату хлібопродуктів, адже п’ятиповерхівки губляться десь між дерев. По другий бік шляху виразніше стало видно приміщення колись секретної вертолітної частини, сьогодні нечасті зльоти і посадки крилатних машин, здійснювані всього за півтора кілометра від руху транспорту, добре спостерігати водіям.



Довге село Опарипси, яке розтягнулося на чотири кілометри, вивільнившись від міжнародної автомагістралі одним боком, примкнуло до неї іншим. Прямо за дорогою виявилася перша в районі газорозподільна станція, яку більш як два десятиліття тому відкривали біля Опарипсів, здавалося, у віддаленій глушині. А трохи далі, неподалік узлісся, видніється велична церква в селі Клекотові Бродівського району. Об’зд, будучи обладнаним переходами для прогону худоби під ним, перетинає і доволі пожвавлену дорогу Бугаївка – Сестрятин, де безпеку гарантують металеві відбійники з необхідністю їх огинання. Ще далі, біля приміського села Балки, магістраль перетинає дорога на Баране, більш відома тим, що нею курсує на заховане в лісосмузі міське сміттєзвалище транспорт комунального підприємства. Утім, знають цей машрут і відпочиваючі, адже в лісовому урочищі Сирнова є мальовниче озерце, приваблює і став біля Баранного.



Ближче до Крупця обабіч впадають у вічі поля з різноманітними сільгоспкультурами, на клині лану, що опинився між дорогою з Радивилова і магістраллю, – клапті селянських городів, гай.



Гарна вийшла дорога, а проте, виявляється, такий автошлях влаштовує далеко не всіх, неспроста розпочалося будівництво концесійної дороги Краковець – Львів – Рівне – Київ, рух якою, передбачено, буде платним. Утім, цей шлях на території нашого району з’явиться не раніше як за півтора – два десятиліття (проект передбачає будівництво на південь від Радивилова і залізниці).

1846 рік, жовтень. Шевченко Тарас Григорович на Волині

На Рівненщині в кожному місті і в багатьох селищах та селах побачиш


пам’ятники Тарасу Шевченку, причому є серед них і досить колоритні у

скульптурному відношенні. Наприклад, запам’ятовується своєю

виразністю пам’ятник у Дубні - мабуть, тому, що постав тут Тарас в

оточенні кобзаря і хлопчика, постав саме таким, молодим і повним

сил, бувши яким він мандрував нашим краєм у двадцятих числах жовтня

1846 року.



Коли їхати з Дубна в Радивилів, то біля села Підлужжя не може не


привернути уваги ще один пам'ятник Т.Шевченку - існує переказ, що


саме тут поет зупинявся попити джерельної води, послухати розповіді


селян.



Утім, не в одному з тутешніх сіл вам розкажуть, як заходив у

селянські домівки Тарас, цікавався життям простих людей, записував

народні пісні й легенди. У селі Пустоіванному більше десятка років підряд

починалися в березні обласні Шевченківські дні, організовувані

облуправлінням культури та обласною організацією Національної спілки

письменників України. І щоразу приходили артисти й літератори до

"Тарасової криниці" - облаштованого джерела при річці Пляшівці, де

також, як вважається, зупинявся попити джерельної води 32-річний

поет. На жаль, нині стара кринична надбудова над джерелом

зруйнувалася, а про нову подбати нікому.



Колись доводилося читати, як один романтичний учитель писав у газеті

про проїзд Т.Шевченка й через Радивилів та про ті враження, які він

буцімто саме тут міг закарбувати в душі.



Між тим, крім домислів та здогадів, є факти. І вони переконують в

одному: наш древній волинський край справді має підстави пишатися,

що його простори оглядав, черпаючи натхнення, Тарас Шевченко. І було

це майже 170 років тому. Ну, а чи побував Тарас у тому чи іншому

населеному пункті, мабуть, не так вже й важливо для

літературознавців, а якщо важливо для місцевих жителів - нехай

живуть зі своїми легендами, нехай спонукають вони їх читати й

ушановувати Козбаря не тільки в роковини його народження.



Здобувши художню освіту в Петербурзькій академії мистецтв, Тарас

Григорович, що називається, дістав право заробляти на хліб

малярством. То вже під кінець недовгого життя він отримає визнання

професіоналів, і його навіть увінчають званням академіка з гравюри.

А починати в образотворчому мистецтві, якщо не брати до уваги перших

успішних вправ петербузького періоду, довелося із речей доволі

простих - замальовування пам’яток старовини та запису зразків усної

народної творчості - на замовлення Київської археографічної комісії.

Тепер із великим обсягом завдань, які отримав Т.Шевченко, можна було

б, маючи добрий цифровий фотоапарат та диктофон, справитися за

лічені дні. А під середину позаминулого віку художник мусив

потратити місяці.



Серед інших було й завдання поїхати на Західну Україну, замалювати

види Почаївської лаври.



Кам'янець-Подільський, звідти - до Житомира, тогочасного

губернського центру Волині. Транспортом слугували в основному

поштові карети. Оскільки Тарас отримав завдання замальовувати

старовину, то принаймні навіть якщо не було змоги зупитися та

оглянути старі мури фортець і замків чи древні церкви, він неодмінно

звертав на них увагу. То були враження, які не виміряєш написаними

віршами чи намальваними картинами, вони відкладалися "на потім" і з

роками оживали в художніх образах козацької минувшини, в

розмірковуваннях митця про колишню славу й неславу України.



У Корці він бачив величні руїни середньовічного замку князів

Корецьких. В Острозі неможливо було проїхати, не попросивши візника

зупинитися біля древніх мурів замку князів Острозьких на Замковій

горі. Певна річ, Шевченко й раніше багато знав про це місто, його

старокнижників і першодрукарів, про гетьманів Северина Наливайка та

Петра Сагайдачного, які тут навчалися і формувалися як особистості.

А тут така нагода все побачити на власні очі, оглянути ті видатні

місця, про які, очевидно, розповідав йому Микола Костомаров, добрий

приятель, історик, письменник, котрий мандрував цим маршрутом зо два

роки перед тим. У повісті "Прогулка с удовольствием и не без морали"

Т.Шевченко писав: "На полях Волыни и Подолии вы часто любуетесь

живописными развалинами древних массивных замков и палат, некогда

великолепных, как в Остроге или Корце. В Корце даже церковь,

хранилище бальзамированных трупов фамилии графов Корецких, сама

собою в развалину превратилась. Что же нам говорят? О чем

свидетествуют эти угрюмые свидетели прошедшего? О деспотизме и

рабстве! О хлопах и магнатах!.. Бедная, малосильная Волынь и

Подолия! Она охраняла своих распинателей в неприступных замках и

роскошных палатах".



Від Острога через поштові станції Ґульчу і Варковичі битий шлях

стелився до Дубна. У селі Гільча Здолбунівського району, колишній

Гульчі, теж стверджують, що Тарас спинявся попити води із джерела.

Було те чи ні і скільки взагалі джерельної води випив поет під час

мандрівки, достеменно ніхто не знає, але в селі й справді є джерело,

яке віддавна славиться чудодійними властивостями і приваблює

християнських паломників. Ще в середині ХІХ століття тут стояла

каплиця на честь святого Миколая, є вона й тепер.



Дубно, повітовий центр. Річка Іква. Замок князів Острозьких -

Любомирських, овіяні переказами монастирі і церкви. Шевченко знав

про місто з "Тараса Бульби" Миколи Гоголя. Збагачений живими

враженням, родові корені свого героя з поеми "Варнак" вирішив поет

означити в тутешніх місцях:



Води чимало

Із Ікви в море утекло...

Над Іквою було село,

У тім селі на безталання

Та на погибель виріс я.



Неподалік Дубна, на хуторі в діброві, лікувався Кирило, герой

повісті "Варнак". У своєму оповіданні "Річка з історії",

опублікованому в книзі "Радивилів" (Рівне, 2004), я зобразив ситуацію так, що

йдеться про враження, отримані письменником під час перебування в

селі Пустоіванному. У просіці на обрії Кирило бачив відроги

Карпатських гір. З його ж оповіді: "Час від часу навідував мене

Прохір Кичатий... він мало було не потрапив у руки поліції в

Кременці... ...Я думав, як би тільки зібратися з силами і пуститися

просто в Почаїв помолитися святій заступниці почаївській..." А свій

шлях варнак позначає так: "Із Кременця пішов я через село Верби в

Дубно, а із Дубна на Остріг, Корець і на Новоград-Волинський".



Звісно, і Кременець, і Верба, і Почаїв, і інші міста згадані

неспроста - їх оглядав Тарас Григорович. У Почаєві, згідно з

отриманим завданням, він залишився на кілька днів: майстерно

намалював чотири кольорові акварелі з видами лари, які публікуються

у виданнях мистецької спадщини Шевченка, збереглися й начерки чорним

олівцем, що свідчать про неабияку ретельність молодого художника.

Його акварелі - світлі, сонячні, а це вказує не тільки на особливе

ставлення до християнської святині, а й на те, що в кінці жовтня

1846 року в Почаєві була гарна, не затьмарена дощами й туманами

погода. Отож будівлі й хрести на малюнках відкидають тінь, на одному

з них (вид з тераси лаври) удалині видніється контур Підкамінської

гори (тоді це була вже територія Австро-Угорщини).



А тепер - про вірш "Ой, чого ти почорніло, зеленеє поле",

присвячений Берестецькій битві 1651 року. Написаний він на далекому

Кос-Аралі у 1848 році, до речі, як і повість "Варнак", але

складається враження - не за вичитаним із книг, а з побаченого і

відчутого, передуманого. Тому так виразно звучить метафорична

відповідь почорнілого од крові поля: "Круг містечка Берестечка на

чотири милі мене славні запорожці своїм трупом вкрили..." "Чотири

милі" - цього в книжках неможливо було знайти, це необхідно було

побачити, оглядаючи знані місця. Тому й вірш вийшов хоч короткий,

але ємкий за змістом, з високим накалом пристрасті.



Між іншим, серед недатованих малюнків Шевченка, що їх спеціалісти

відносять до періоду його волинської мандрівки, є пейзажна

замальовка з краєвидом, який дуже нагадує надстирянський (біля села

Пляшевої): з одного боку - ліс на пагорбі, з другого – річка (Стир?). Адже

ніхто не заперечить: малюнки з видами Почаївської лаври збереглися

лише тому, що становили собою частину робочого завдання художника і

були передані Археографічній комісії. Напевно ж малював він і інші

пам’ятки, храми, замальовував краєвиди, але все те не збереглося.



Як зазначав рівенський літературознавець Ярослав Поліщук, говорячи

про літературні шевченківські твори з волинським "акцентом",

"проникливий аналітичний погляд на минувшину рідного народу

поєднуєтьтя тут із живим, людяним відчуттям історії, в якому чуємо і

співчуття, і співстраждання, і благородний гнів. Такі глибокі й

переконливі роздуми могли народитися лише у великого

художника-мислителя. ...Один із найбільших уроків

волинсько-подільської мандрівки для самого Шевченка: вона дала йому

змогу відчути як єдиний організм усю Україну, дала моральне право

виступати від імені всієї своєї знедоленої Батьківщини".



Напевно, повертався Шевченко тим же шляхом - через Вербу, Дубно,

Остріг, Корець, хоча існують припущення, що на запрошення знайомих

їздив аж під Ковель. На зворотному шляху доводилося квапитися -

сонячні дні змінювалися негодою, дороги ставали важкопрохідними для

перепряжних коней.



Шевченко пізнав звичаї, побут волинян. Враження загалом були

гнітючі. "Каторга кращою була б для них, - писав про волинських

селян двома роками раніше Микола Костомаров. - Ставлення до них

таке, що перевершує будь-яке уявлення про утиски і сповнює жахом

друга людства". У дорожньому записнику, в якому поет і художник

Тарас Шевченко робив начерки олівцем, зберігся лаконічний запис:

"Всюди їздив - і всюди плакав".

Володимир ЯЩУК.

м. Радивилів на Рівненщині.

Моряки-середземноморці йшли колонами через Радзивилів

Володимир ЯЩУК



Цікаві сторінки історії Радивилова розкриваються за різних обставин: то в книзі натрапиш на згадку про місто, і це започатковує ланцюжок нових пошуків, то Інтернет підкаже тему, то колеги з сусідніх міст щось там принагідно виявлять і напишуть на електронну пошту. А недавно директор районного історичного музею Наталя Мудрик привела в редакцію 60-річного мандрівника з Севастополя Володимира Маслякова, який як дійсний член Російського географічного товариства і дослідник Мікронезії хотів побачити колись прикордонний Радивилів і з’ясувати, чи знають тут що-небудь про проживання в містечку Федора Літке, згодом відомого мореплавця і географа, дослідника Арктики, адмірала.


Інформація виявилася новою. Гість підказав книги, в яких можна відшукати згадки про Радивилів першої половини 19 століття і про існування яких я не знав. Коротка розмова дала поштовх до чергового пошуку.

У 1810 році через Радивилів у Росію поверталися тисячі моряків, які не так давно брали участь у бойових діях у Середземному морі під командуванням адмірала Дмитра Сенявіна. Вони намагалися запобігти захопленню Наполеоном І Греції і зберегти Іонічні острови як головну базу російського флоту. Затим воювали і з турками, недавніми союзниками. І врешті-решт змушені були поступитися багатьма завоюваннями, а ескадра в основному була розформована, кораблі за домовленостями передали французам, і російські моряки в піших колонах вирушили додому.

Одним із таких загонів керував Іван Савич Сульменєв (1771 – 1851), командир бригу «Фенікс», а також захоп­леного турецького корабля. 23 березня 1809 року він був призначений командиром 4-ї колони морських сил і відправлений суходолом з Трієста через Угорщину і Галичину в Росію. Подорож довжиною більш як у 2800 верст, котра тривала майже півроку, докладно описав Володимир Броневський, лейтенант у колоні Сульменєва.

Свої нотатки під назвою «Путешествие от Триеста до С.-Петербурга в 1810 году» (в 2-х частинах) він випустив у 1828 році в Москві.

У другій частині ксерокопійного видання, яке недавно хтось розмістив в Інтернеті, мені пощастило натрапити на кілька сторінок про Радивилів (тоді Радзивилів). Сподіваюся, читачам буде цікаво прочитати ці записи, зроблені 200 років тому. Пропоную їх у перекладі, з дотриманням особливостей мови. Отже, йдеться про 1810 рік:

«Радзивилів, 10 червня.

Радзивилів, місто, яке не має повіту, не заслуговувало б цього титлу, якби не стояло на кордоні і не пожвавлене було перебуванням головної митниці. Жидівське населення його промишляє одним ремеслом – контрабандою, якій вельми багато сприяє близькість вільного міста Брод. Дві чи три сотні донців, пильних, обережних, і декілька митних чинів, наскільки б вони, втім, не були з добрими намірами, ніяк не можуть зупинити зловживання, що значно зменшують тяжкість казенної скрині, адже жиди спритніші за козаків і хитріші митників. Вигоди, що надає цей заборонений торг, надто великі, щоб хто, бувши на місці їх, не скористався такими. Прикордонна варта проходить через ліс і болота, де козакам незручно переслідувати промисловців уночі, відстань же до австрійського кордону не більше двох верст, отже, якби козакам вдалося перехопити на одній стежці кипу з товарами, то в двадцяти інших місцях упустять декілька возів. Жид, якого спіймали, не під яким видом не відкриє своїх співнавмисників, а як з австрійської сторони нема ніякої варти, то очевидно, що контрабандисти знаходять там покровительство, і весь бариш обертається в сторону жителів Брод. Словом, тут усе, що рухається, пахне контрабандою. Коли йдеться придбати за декілька годин сотню червінців, ні одна спина жидівська не побоїться козачого батога.

Не подумайте, любий друже, щоб у багатому Радзивилові можна знайти всі зручності в житті; за винятком заборонених товарів, все інше за зовнішністю являє собою бідність, злидні і істинно єврейську нечистоту. Жиди, здається, будують тут свої дерев’яні будиночки тільки для тимчасового перебування, поки вони в місті, то живуть як на биваках і більшу частину свого життя проводять в руках капітан-справника і по тюрмах. Найбільш прибутковий торг, і при тому, на подив мій, проводячись явно, полягає в проміні срібної і мідної нашої монети на асигнації, зрозуміло, більшою частиною фальшиві, зроблені в Бродах з такою точністю і мистецтвом, що треба бути досвідченим губернським казначеєм, щоб уміти розрізнити згадані від справжніх. Курс на монету змінюється майже щоденно за волею жидівського товариства, і при тому так, що при всякому проміні покупщик втрачає, наприклад: якби сто рублеву асигнацію проміняти спочатку на червінці, потім на срібло і мідь, і повторити промін назад, при кінці у вас не залишилося б ні однієї копійки в руках. Всього більше тутешні міняйли жадібничають отримати п’ятаки старого штемпеля, і коли за гріш дають срібну копійку, то за п’ятак дають тільки дві – намір очевидний. Ось чому Броди завалені російською мідною монетою. Утім, кордон наш настільки обширний і розтягнутий на таку відстань, що встерегти її від провозу контрабанди майже неможливо. Якщо розташувати на ній кілька дивізій, то й тоді знайшлися б вдатні промисловці, котрі на замовлення взялися б протягнути що кому завгодно. Австрійський уряд, оголосивши Броди вільним містом, оживило сим торгівлю Галичини, таємне провезення обернуло на свою користь, а що всього важливіше, усунуло від себе ймовірне невдо­волення з нашим прикордонним начальством. З одного боку, в Броди привозять всякого роду товари без найменшої перешкоди, але провіз їх далі у внутрішні австрійські володіння підлягає митному тарифу. Стягування мит стає тим зручнішим тому, що для наших контрабан­дистів вигідніше доставляти заборонені товари в Броди, де їх приймають з розкритими обіймами, ніж перевозити в інші імперські міста, де їх без далеких манівців зразу ж поважать.

З нашого боку таємне провезення товарів в Австрію і назад обертається явним збитком державних доходів, нітрохи не поліпшує добробут прикордонних жителів, і сам Радивилів як був, так і буде бідним містечком (...)

Звернемося до наступних записів, назву села занотовано як «Крупцы»:

«Крупці, 15 червня.

7 червня колона, до якої я належав, не зупинилася в місті, а пройшла далі чотири версти і розташувалася в селі Крупцах. Перші дні перебування в своєму кордоні я провів у Радзивилові з товаришами, які прийшли туди раніше за нас, доволі весело, до того ж митний директор почастував нас, як мовиться, не шкодуючи нічого. Учора, попрощавшись із товаришами з Чорноморського флоту, які отримали повеління рухатися в Миколаїв, відправився пішки на свою квартиру.

Визначена мені хатинка вросла в землю, стоїть схилившись і являє собою напівзогнилу халабуду з розкиданим під час пожежі дахом. Одні двері, в які необхідно входити зігнувшись, служать замість вікна, осколок зеленого скла, вмазаний у стіну, настільки слабо освітлює халупу, що і вдень треба все шукати навпомацки. Одна лавка становила собою всі меблі, два чи три горщики і стільки ж розколотих і скріплених дерев’яних тарілок – інше начиння. Бідна господиня декілька днів уже не їла хліба, я охоче почастував її своїм, і взамін міг отримати від неї в’язанки соломи. Розтягнувшись на голій лавці, я міг однією ногою діставати до розваленої печі, а рукою знімати павутиння в другому, протилежному кутку. Наскільки кепською не була моя наскрізна хата, однак же від втоми я спокійно проспав у ній до ранку.

8 червня. Сільський староста запропонував мені вибрати квартиру, яка мені сподобається. Я знайшов у жида порожню комірчину, і без заперечень у ній помістився. Відразу проворний мій вістовий вимив підлогу і стіни, заклеїв розбите скло папером, влаштував із двох дощок похідну постіль, і комірчина моя постала затишною, чистою кімнаткою. Оскільки ми не раніше повинні виступити, як прийде в Радзивилів остання в ар’єргарді колона, то мені досить було приємно мати таке приміщення, в якому міг би пристойно прийняти своїх товаришів, з якими давно не бачився і Бог знає коли знову побачусь. Проливний дощ три дні підряд примусив мене відмовитися від прогулянки і сидіти пікуливши ноги у своїй келії.

Відправлення наше відстрочене на невідомий час, і ця новина подвоїла мою нудьгу (…)

11 червня. Після дощів настали нестерпні спеки, які, однак, не завадили мені почати звичайні свої прогулянки. Щодня піщаною дорогою ходив я в місто, бродив у сосновому лісі або в околицях озера. Поселення наше належить генералові Ігельстрому, тому самому, який начальствував над нашими військами в 1794 році, під час тодішнього збурення у Варшаві. Містечко це разом з багатьма іншими пожалуване генералові імператрицею Катериною ІІ, яка щедро нагороджувала за сумлінну службу. Бідні халупи, більшою частиною без дворів, розкриті і напіврозвалені, розтягнуті майже на три версти, чотирикутна площа заросла травою, а кам’яна будівля, в якій раніше жили жиди, залишена і розламана (…)

(12 червня автор побував у Почаєві, про що й розповів у записах).

13 червня. Від часу не легше: ми з’їли весь запас у радзивилівській коморі (в оригіналі – «в радзивиловском магазейне»), тутешні селяни давно не знають, що таке хліб, волинський цивільний губернатор на вимогу нашого начальника не погодився відпустити з казна­чейства необхідну суму для продоволь­ства команди і за відсутністю повеління від свого начальства не наважився навіть прийняти під заставу золото, яке міністр фінансів заборонив тратити. Бог знає, що з нами буде. Все це сталося, кажуть, через те, що митне прикор­донне началь­ство не повідом­лене було про наше прибуття, а між тим граф Шувалов спеціально посланий був у Відень для якнайшвид­шого нашого відправлення з Трієста, ми ж готувалися до виступу більше шести місяців. Коман­дуючий першої колони неспо­діваною зустріччю був приємно здивований: митний чиновник, засумнівавшись, що ми були росіяни, хотів затри­мати колону доти, доки не от­римає повеління від свого начальства, простодушно запевняв, що він боїться пропустити контрабанду і що коман­дир у нього щодо цього дуже суворий. Караульний козачий офіцер не послухав його милих заперечень, прийняв відповідаль­ність на себе і, піднявши шлагбаум, закінчив суперечку.

15 червня. Наш капітан, подібно до цезаря, прийшов, побачив, переміг, і завтра одружується на племінниці мит­ного директора. Дай Боже йому щастя, людина він добра, пора остепенитися. У неділю після обідні я за звичаєм поздоровив його зі святом, а він поважно додав: привітай і з нареченою. Такої кмітливості, їй-право, від нього не чекав, але за обідом легко погодився, що така скромна, добра, благородна фізіономія хоч кого підніме на ноги. Наречена, як радість, частувала нас привітно.

Нарешті ув’язнення наше тут закінчується: корпусний командир генерал Дохтуров змилостивився над бідними морехідцями, надіслав командуючому декілька тисяч, і завтра виступає перше відділення. Кожна колона розділена тепер на два загони, ми всі підемо тією ж дорогою, партія від партії на два дні (…) Я поступив у третє відділення (…)

Луцьк, 22 червня.

20 червня, Лемча. …На половині першого переходу в 35 верст у селі Козин команді приготовлений був обід, але ті з людей, яким дісталися бідні господарі, повинні були задовольнятися шматком якоїсь суміші з гречки, м’якуша і невеликої частини борошна. Уникаючи спеки, ми з братом Д. виїхали незадовго до заходу сонця. Від Крупців їхали путівцем, спочатку пісками між болотом і густим лісом, потім прекрасними полями, які обіцяють багате жниво. Що крок вперед, то ставало краще, на кожних двох чи трьох верстах траплялися великі людні поселення (…) Сонце сіло, і ми в’їхали в дубовий гай. Яка чарівність! Повітря наповнене запахом конвалій, соловей, прекрасний співак ночі, зустрів нас своїми трелями. Ми вийшли з коляски і пішли пішки…»

З Козина автор книги "Путешествие от Триеста до С.-Петербурга в 1810 году" вирушив на Демидівку, Луцьк.

А тепер час повернутися до тлумачення окремих записів Володимира Броневського, зроблених у 1810 році, а також до питання про згаданого мною на початку статті Федора Літке.

Радивилівське одруження командира, про яке йдеться в записах, – це шлюб капітана 2 рангу Івана Сульменєва з племінницею начальника Радивилівської митниці Наталією Літке. Приблизно в той же час узяв шлюб і радивилівський поштмейстер Карл Гірс – його дружиною стала Ганна Літ­ке, про що я вже розповідав у статті про їхнього сина Миколу Гірса, уродженця Радивилова, згодом міністра за­кор­донних справ Росії. Наталя і Ганна були сестрами. Їхній малолітній брат Федір, залишившись без батьків, деякий час виховувався у домі свого дядька Ф.Енгеля, жив у Радивилові, але після одруження сестри Наталії опинився під опікою її сім’ї. Будучи аристократом за походженням, він, незважаючи на відсутність системної освіти, дуже швидко здобув прихильність багатьох впливових людей. Слід зазначити, що дід Федора був запрошений у Росію за царствування Анни Іоанівни на ректорські посади в гімназії, батько, Петро Іванович, статський радник, був інспектором митниць.

У 1817 – 1819 році Федір Літке (1797 – 1882) здійснив навколосвітнє плавання під командуванням В.Головніна. У 1821 – 1824 р.р. вивчав Кольський півострів, Арктику. У 1826 – 1829 р.р. здійснив нове навколосвітнє плавання на шлюпі «Сенявін», під час якого вдалося зібрати обширні колекції, відкрити багато нових островів (нині Мікронезія поблизу Автралії), складено атлас морських карт. Наприкінці життя очолював Російську Академію наук.

Моя зустріч із мандрівником і географом із Севастополя, як бачимо, допомогла відкрити важливі сторінки в історії Радивилова. Усе нові такого роду відкриття дають підстави побачити наше невелике місто в усій його колишній значущості.



На малюнках: Федір Літке, чиє отроцтво пройшло в Радивилові.

Свій серед своїх (історик Дмитро Дорошенко на Радивилівщині)

Дмитро Іванович Дорошенко (1882 - 1951) - відомий український державний діяч, історик. Був членом Центральної ради УНР, головою її Генерального секретаріату, міністром іноземних справ в уряді П.Скоропадського. Жив в еміграції, викладав в університетах. Видав "Історію України 1917 - 1923 рр.", "Нарис історії України" в двох томах. Залишив мемуари "Мої спомини про давнє минуле" (Вінніпег, 1949), де є й спогади про наш край. (Друкуються за сучасним правописом.) З цими мемуарами познайомив мене радивилівський вчитель історії Василь Ярмусь.




Літом 1911 р. приїхав до нас в Будаївку проф. Ів. Зілинський і запропонував зробити з ним подорож на Волинь; він дістав доручення від Російської Академії Наук дослідити архаїчні українські говірки, вже побував на Поліссю, на північній Чернігівщині, а тепер хотів побувати й на Волині. Я охоче пристав до його пропозиції, бо я сам ще не бував на Волині, хіба в переїзді, і мене дуже цікавила волинська старовина, а особливо поле нещасного для нас бою на берестецькому полі. Умовились, що поїдемо до Берестечка на галицькій границі. У Радивилові служив залізничним лікарем український письменник Модест Левицький, ми списались з ним, і він охоче пристав до нашої компанії, щоб разом з нами зробити невелику екскурсію до Берестечка і до деяких інших місцевостей на Волині. Годиться сказати бодай кілька слів про самого Левицького - вже давно небіжчика. Він був з роду графів Рогуля -Левицьких, - але сам зрікся графського титулу, відкинув першу частину свого прізвища, і навіть мало хто знав, що він - граф. Правдоподібно його рід був український, але спольщений. Дістав він прекрасне виховання, чудово володів французькою й польською мовами. Був щирим демократом-народолюбцем і справжнім лікарем-гуманістом, другом-опікуном бідноти, серед якої тішився великою любов"ю й популярністю. Я сам це бачив на власні очі під час нашої спільної подорожі. Його повісті й оповідання овіяні духом вищої людяності, зогріті глибоким співчуттям до всіх понижених і покривджених, між іншим з життя жидівської бідноти. Я познайомився з ним у Києві, як з членом ТУПу (Товариства українських поступовців. - В.Я.); він був директором школи для фельдшерів (лікарських помічників), але адміністрація звільнила його за українську пропаганду. Тоді він знайшов собі посаду лікаря на залізниці в Радивилові, на самому австрійському кордоні. Маючи безплатний білет від залізниці, він часто приїздив до Києва і підтримував з київською громадою постійний зв"язок.



Виїхавши з Зілинським із Боярки на ніч, ми ранком були в Радивилові. Трохи відпочивши, рішили вирушити до Берестечка кіньми, - іншого способу комунікації й не було. Левицький замовив візника - жида з парою коней. Я був здивований, що Левицький говорив з жидом жидівською мовою, а той ставився до нього з якоюсь особливою любов"ю й пошаною. Віз був не дуже зручний, ми розмістилися сяк-так, і Левицькому припало якесь невигідне місце, але він не озвався на те ані словом. Коли я в дорозі звернув на це увагу візникові, з яким мені довелося сидіти поруч, він відповів:"А хіба вони самі скажуть, признаються?" Їхати треба було години три-чотири, по дуже поганій дорозі, весь час понад самим австрійським кордоном, і ми бачили галицькі села. Берестечко було досить великим містечком. Положене далеко від залізниці, воно зберігало старосвітський характер, що було помітно в убранні, яке носили міщани і селяни, таких "байбараків" на жінках і каптанів на чоловіках я ніде більше не бачив. А вже Зілинський, - той мав прекрасні жнива, прислухаючись до мови, якою говорили люди, і раз у раз записуючи до своєї нотатки цікаві слова й звороти. Справді, мова носила архаїчний характер, такою мовою безперечно говорили тут ще за Хмельниччини.



Але мене тягло скоріше на поле бойовища. Та ми не встигли ще розташуватись в жидівському заїзді, щоб трохи підкріпитись з дороги, як повна хата набилася жидів, старих і малих! І як вони довідалися про наш приїзд? Очевидно, звістка про приїзд популярного "доктора" миттю розійшлася по Берестечку, і всі хворі посунули до нього. Жінки поприносили замурзаних, худих, рахітичних дітей. Левицький брав їх на руки, гладив по голові, вислухував, розпитував матерів, і ці виливали свої жалі. Розмовляли по-жидівськи. Ми ледве могли вирвати нашого доктора і увільнити його від настирливих пацієнтів. Бій, що вирішив долю нещасливої для нас кампанії, відбувся 28 - 30 червня (за старим календарем) 1651 p. на розлогому полі за містечком, між річками Стиром і Пляшевою. З одного боку стояла польська армія силою 80.000 людей, в тім числі 20.000 німців, не рахуючи узброєної челяді, з дуже сильною артилерією. Проти неї стояла українська армія числом коло 100.000 козаків і 50.000 татар під проводом хана Іслам-Гірея. Українські позиції прикривала збоку Стир, з тилу болотяна Пляшева. Татари стояли окремо під лісом, який зберігся ще тоді, коли ми оглядали поле бойовища. Треба було перейти яких 6-7 кілометрів, поки ми дійшли до кінця поля, до річки Пляшевої.



До недавніх часів панував погляд, що причиною поразки козаків була зрада хана, який, тікаючи з поля бою, захопив з собою насильно і Богдана Хмельницького. Новіші досліди довели, що причиною польської перемоги була перевага польської артилерії, участь 20.000 німецької піхоти, високі бойові прикмети польської кінноти, а головно - перевага польського плану бою, виробленого німецькими генералами. Татари не витримали згубного гарматного вогню, сконцентрованого проти їх позицій, почали в паніці тікати і відкрили козацькі позиції з флангу. Але козацький табір устиг замкнутись і успішно видержував польські атаки і облогу цілих десять днів. Хмельницький поспішив на Україну організувати оборону, а провід перебрав талановитий Іван Богун. Вночі на одинадцятий день Богун почав потихеньку виводити своє військо з табору, поробивши наспіх греблі через багнисту Пляшеву. Він уже вивів значну частину артилерії й кінноти, але тут зчинилася фальшива тривога, поляки спостерегли відступ і вдарили на табір. Почалася паніка, і наступила катастрофа: 30.000 людей, переважно обозної челяді, потопилося в багнистій Пляшеві або полягло під шаблями ворога.



Тепер береги Пляшевої поросли дрібним лісом. Сама Пляшева - не широка, але глибока і повноводна. Певна річ, що 300 років тому в ній було ще більше води. В одному місці ми побачили на острівку Журалисі фундамент якоїсь будови: це монахи недалекої звідси Почаївської Лаври позбирали кістки, густо порозкидані по полю, поскладали їх до мурованих з цегли скринь і розпочали будування церкви над тими кістками. Коли ми були там, то вже були виведені мури до вікон і коло будівлі стояв високий хрест з написом: "Русскіе люде! Тут 30.000 твоїх предків полягло за віру православну і за свою народність". До цієї майбутньої церкви на Журалисі вже відбувалися хресні ходи (процесії), в яких брали участь десятки тисяч наших селян. Так почаївські ченці використовували пам"ять про нашу національну катастрофу для пропаганди своїх русифікаційних ідей. Тут же коло кісток були зібрані й знахідки зброї, що їх знаходили селяни, орючи землю: заржавілі шаблі, мушкети, остороги, залізні кулі. Сумно було нам дивитись на ці реліквії - в чужих руках.



Оглянули ми острів Волицю, де 300 козаків, оточені ворогами, не захотіли піддатись, билися до останнього, коли залишився живий останній козак, то й той не схотів піддатись - хоч йому обіцяв життя сам король, який прибіг подивитись на цю дивовижу, - і теж поклав свою голову, але не посоромив козацької слави. Пройшли ми далі ще один кілометр і побачили мале село Острів, а в ньому стареньку церковцю, що була збудована саме рік перед берестецьким боєм. В цій церковці гетьман напередодні бою сповідався й приймав св. Причастіє з рук митрополита Йосафа Коритського, що привіз гетьману, як борцеві за православну віру, меч, посвячений на Гробі Господнім в Єрусалимі. Митрополит Йосаф в момент катастрофи намагався з хрестом у руках зупинити втікачів і поліг геройською смертію від ворожої руки. Його тіло було знайдено, і король наказав поховати митрополита в церкві с. Острова. Але ми оглянули церковцю і не знайшли ніякого сліду могили. Та невідомо, чи збереглася тепер, - коли я пишу ці рядки, - і сама церковця... Берестецьке поле, де відбулася національна катастрофа 1651 року, оглядав в 1845 p. наш славний історик Костомаров, а Шевченко, перебуваючи на засланні, написав 1848 p. свій вірш "Ой чого ти почорніло, зеленеє поле", в якому з геніальною силою змалював в коротких словах фатальне значіння берестецького бою в нашій історії.



З Радивилова ми роз"їхалися: Зілинський поїхав ще далі на північну Волинь, до околиць Луцька і Звягеля, а ми з Модестом Левицьким поїхали на схід, щоб відвідати наших земляків барона Штейнгеля коло Рівного і письменника Дмитра Маркевича коло Острога. З Радивилова залізницею 3 години їзди до станції Здолбуново, там переночували на двірці, і на другий день одна станція їзди - до Рівного. Левицький мав під своїм доглядом у Здолбунові маленьку амбулаторію для залізничників, і там ми й заночували. Коли ми висіли з поїзда і зайшли до станційного будинку, повторилася та сама сцена, що й у Берестечку: до Левицького почали товпитися хворі, різниця була та, що пацієнтами в Берестечку були жиди, а в Здолбунові християни, мешканці Здолбунова. Левицький всіх приймав з однаковою увагою, і мені здавалося, що сама його людяність, його сердечна, щира мова впливали заспокоююче на хворих, сповнювали довір"ям до лікаря.



***

Є в книжці "Мої спомини про давнє минуле (1901 - 1914 роки)" розповідь і про те, як навесні 1904 року "Товариство прихильників української науки, літератури і штуки" у Львові, де головував професор Михайло Грушевський, оголосило на літо українські університетські курси для молоді з "російської" України. Дмитро Дорошенко згадував: "З Києва до Львова їхалося поспішним поїздом одну ніч. Вранці ми були вже на кордоні в Радивилові. Паспортові формальності не забрали багато часу, і за яких дві години ми вже побачили високу гору з якимсь шпилястим горбом зверху, - це був Львів".



А ось як відбувалося повернення назад: "Курси скінчилися, і треба було збиратися назад до Києва. Знов їхали цілою компанією. Разом з нами їхала родина Чикаленків... Я тільки тоді довідався, що пані Чикаленкова перебувала весь час у Львові з малими дітьми, поки старші ходили на курси. Наші ерупівці (члени Революційної української партії. - В.Я.) дали мені й панні Дверницькій доручення: перевезти через границю розібрані частини друкарської машини, запаковані серед інших речей у наших валізках. Небезпечне доручення, але відмовитись не стало духу. А Настя Грінченківна повезла з собою ще й револьвер, заховавши його на голові у волоссі своєї буйної куафюри. Потім боліла у неї весь час голова, поки не переїхала границі і револьвер можна було покласти до кишені. У вагоні їхав разом з нами й О.Данило Танячкевич до своєї станції Ожидова, близько від кордону. В оживленій розмові скоро проминули дві години їзди. Дуже потерпали ми на російському кордоні в Радивилові, поки відбувся огляд багажу. На наше щастя, огляд був дуже поверховий, і ми благополучно довезли наш небезпечний багаж до Києва, де й здали його на руки пані Матюшеновій, що була видним членом Революційної української партії".



Згадана Настя Грінченко - українська письменниця, дочка Бориса Грінченка. Написала науково-публіцистичну працю "Ідея федералізму у декабристів" (1907), перекладала твори М.Твена, Г.Ібсена. А.Франса... Померла 1908 року у дуже молодому віці - 24 літ.



У грудні 1906 року через Радивилів їхав до Києва Михайло Грушевський. За словами Д.Дорошенка, професор часто курсував між Львовом і Києвом. Перед Великодніми святами 1909 року зі Львова до Києва приїхав Іван Франко. Він не міг без сторонньої допомоги вдягатися, їсти - відмовляли пальці. Як тільки тяжко хворий письменник сам здолав неблизьку дорогу?..



У Києві він мав чимало цікавих зустрічей, поповнив свою бібліотеку букіністичними виданнями. Відвезти шановану людину до Львова взявся Дмитро Дорошенко. "Я сказав (видавцеві Чикаленку), що тепер саме я вільний і можу поїхати з Франком до Львова, коли ж не дістану перепустки через границю, то в усякому разі довезу до самої границі, до Радивилова, а там служить при залізниці д-р Модест Левицький, лікар, який напевно легко дістане перепустку і завезе Франка до Львова. Треба лише його попередити. На тому ми й порішили". Але на вокзалі в Києві він зустрів Андрія Франка, сина письменника. До пропозиції супроводжувати батька той поставився холодно - у нього були інші плани. "Я по від"їзді Франка сам жалував, - згадував Дорошенко, - що не поїхав з ним, настільки Андрій здався мені несолідним. Та я надіявся, що М.Левицький стріне батька й сина і дасть з ними раду. Так воно, як я потім довідався, і сталось, їзди було поспішним поїздом усього одну ніч".

Володимир ЯЩУК.